Були часи, коли українці вважали вишиванки мало не за скарб, берегли як родинні реліквії та передавали у спадок. Вишиті сорочки не можна було купити — їх, або вишивали власноруч, або отримували у подарунок.
До всесвітнього Дня вишиванки чернігівка, кандидатка історичних наук, археологиня Людмила Мироненко поділилась історією двох вишиванок, які вже декілька десятиліть зберігаються в її родині.
— Обидві вишиванки з родини моєї мами. Вбрання походить із села Хрещате, що раніше входило до Козелецького району Чернігівської області. Одна належала моїй прабабусі, Мотрі Дорошенко, вона десь початку ХХ століття, 30-40-х років.
Друга була, або моєї бабусі, Дорошенко Оксани Павлівни, або дідової сестри, Дорошенко Олександри Данилівни. Вона 50-х років ХХ ст.
Просто у хаті жили три жінки, кожна мала власну скриню, а потім увесь крам склали в одну і бабуся позабувала, де чия вишиванка. Окрім сорочок в мене від бабусі ще є юпка (вид одягу типу корсетки, але з рукавами), корсетка і дві спідниці.
За словами Людмили, вишиванки збереглися в гарному стані, їх можна носити. Проте, сучасний костюм відрізняється від народного вбрання середини ХХ ст., тож, як на сьогодні, ті сорочки не дуже практичні.
— В сорочках, що я маю, вирізи спереду аж до талії. Так робилося, аби мати вільний доступ до грудей, коли жінка годувала дітей. Крім того, на Чернігівщині майже не носили сорочку саму по собі, на неї завжди вдягали корсетку. Саме тому і передню частину сорочки у нас не прикрашали вишивкою, бо її закривала корсетка. От на західній Україні на грудях робили багату вишивку, а у нас ні. У нас вишивали лише рукави, проте дуже рясно, — розповідає дівчина.
Обидві сорочки зроблені з домотканого льону. Цікаво, що прабабусина сорочка була зшита з двох шматків тканини різної якості — бокові клини, які не видно при носінні, зроблені з дешевшого матеріалу. Так зробили, або ж через нестачу тканини, або, просто задля економії. Вишивку робили самі власниці власноруч.
Обидві сорочки вишиті хрестиком — це так звана брокарівська вишивка. В оздобленні використані декоративні шви: навколо горловини зубчики, там, де пришиваються рукави — пухлики.
Цікавою є історія походження самої брокарівської вишивки хрестиком. На Чернігівщині, та загалом по Україні до середини ХІХ ст. сорочки вишивали здебільшого гладдю. Поки не з’явився французький підприємець Брокар. Він займався виробництвом та продажем мила, але справи йшли не дуже добре. Тож, в якості рекламного ходу, він почав завертати бруски мила у схеми для вишивки.
На них були цікаві узори для вишивки хрестиком, які сподобались українкам за барвистість, простоту та економічність (на них потрібно було менше ниток).
Тож, мило стали купувати заради схем, і згодом узори з них стали дуже поширеними. Їх перемальовували, ними ділились, тож почалась така собі уніфікація оздоблення сорочок. Я, наприклад, колись у сувенірному магазині в Гомелі побачила вишиванку з точно таким самим узором, як на рукавах сорочки моєї бабусі!
Для мене особисто вишиванки — це такі собі сімейні реліквії. Я навіть не прагну їх носити, для мене вони скоріше пам’ять про бабусю, про старші покоління жінок в родині. Мені справді важливо зберегти якусь частину автентичної української культури, можливо, колись передати ці речі моїм дітям чи віддати в музей. Але обов’язково хочу їх зберегти!
Щобільше, моя бабуся вчила мене вишивати хрестиком на прикладі саме цих вишиванок. Колись, коли мені було років 12, я приїхала до бабусі, вона показала мені ці вишиванки, розповіла про узори, навчила, як їх правильно перемальовувати і як вишивати. Перші мої спроби вишивати хрестиком були саме за зразком цих вишиванок!
А у вас зберігається вишиваний спадок?
