“Війна – це різноманіття страшних звуків. Ми на Бобровиці, здається, чули їх усі"...

Жителі околиці Чернігова, або як її називають - Бобровиці, з першого ж дня відчули всі жахи війни та “руського міра”. Це і щоденні кількагодинні обстріли, руйнування будинків, відсутність газу, води та електропостачання. Але одній з мешканок мікрорайону найбільше врізалися в пам’ять звуки. І досі, перебуваючи у відносно спокійному місці, Інна Олешко лякається кожного різкого звуку. Як, мабуть, багато хто з нас.

“Війна – це зокрема різноманіття страшних звуків”, - каже Інна, - Ми на Бобровиці, здається, чули їх усі. Мінометні обстріли й залпи градів, бухання танків, гудіння літаків, свист снарядів над головою, вибухи, дзвін розбитого скла…”

Розбиті та спалені будинки мікрорайону Бобровиця в Чернігові Автор: з відкритих джерел

Навіть пізно увечері, коли переставала гатити артилерія, тиша не наставала. За містом було чутно ні на що не схожий, моторошний гул.

“Так, ніби перемелювалися залізні жорна або гризли землю велетенські щелепи. Від того звуку і червоної заграви завмирала душа. Здавалося, то сама війна стоїть під Черніговом і поволі, невблаганно перекушує ниточки нашого життя. Ламає, калічить, крушить”.

Переїхали, щоб допомагати батькам і опинилися в ізоляції

З першого дня війни Інна з родиною переїхала на околицю Чернігова, мікрорайон Бобровицю, до батьків у приватний будинок, бо не могли лишити їх самих.

“Моїй мамі 84, через артроз вона ходить тільки з двома паличками або табуреткою. Тату – 82, він має хворобу Паркінсона. Зрозуміло, що без нашої допомоги вони зовсім безпорадні в умовах відсутності комунікацій”.

А ситуація в мікрорайоні з перших днів стала набувати катастрофічного стану. Рашисти знищували Бобровицю. Від вибухів постраждали всі комунікації. Повалені електроопори, обірвані дроти, розбита система газопостачання, а потім і водопостачання.

Обірвані дроти та розбиті комунікації в мікрорайоні БобровицяАвтор: з відкритих джерел

“Уже на третій день війни у нас зник газ. А разом із ним – опалення. Проте все було не так погано, допоки ми мали світло. З перших днів березня не стало і його. Температура в будинку знизилася до 4 градусів”

Іннині батьки практично не вставали. Вони постійно лежали в коридорі в центрі будинку. В ніби то найбезпечнішому місці.

“Вони лежали, дивилися у стелю, з якої сипалася штукатурка, і молилися. За нас, за себе. Інколи здавали нерви, батьки плакали і просили кинути їх там. Бо нащо таке життя?”

Життя було схоже на виживання в умовах ізоляції: приготування їжі на мангалі, обігрів пляшками з гарячою водою, продукти не можливо купити. Єдине, що привозили - хліб.

"Найстрашніше, - згадує Інна, - це обстріли"

“Наш район постійно обстрілювали. Без перерв, без можливості передихнути. Щодня.

Уже на другий день протистояння ми почули свист снарядів над головою. Страшно, дуже. Проте я старалася триматися і не спускалася в погреб, аби бути поруч із батьками. Так тривало тиждень, допоки не почалися авіанальоти…”, - згадує вона.

Під час авіанальотів будинки приватного сектору практично здригалися. Гул літака і досі для Інни найстрашніший звук.

“От тоді я зрозуміла, що таке нестерпний жах. Під час першого авіанальоту я втекла в погріб і там ридала, бо не змогла, не втрималася, кинула батьків самих. Це була зрада, яку я колись бачила в дитячих снах. Хоч, звісно, ховатися було логічно. Проте нестерпно боляче і страшно за найдорожчих людей, які, я знала, люблять мене і простять”

За цей час рашисти повністю знищили цивільну інфраструктуру мікрорайону. Обстріляли і зруйнували будівлю районної лікарні і районної поліклініки, магазин, безліч житлових будинків. Поцілили, навіть двічі, у церкву на кладовищі, де в той час переховувалися люди.

Зруйнована будівля Чернігівської районної лікарніАвтор: з відкритих джерел

Щоденна, щогодинна небезпека

На той момент ні попереджень про повітряну тривогу, ні сирен мешканці Бобровиці не чули, бо не було світла. Тому про обстріли та нальоти дізнавалися вже після їхнього початку.

Щодня приблизно о 6.20 починалися обстріли. Артилерія, міномети з обох боків… Вильоти, прильоти. Дим від пожеж. Тремтіння землі. Уламки снарядів та нерозірвані міни по всіх городах.

Найстрашнішим для Інни став день 11 березня. Приблизно о 10 ранку запанувала тиша. Вона із сусідкою вийшли на сонечко трохи погрітися. І раптом – свист снаряду над головою і зовсім близький вибух.

“Цей вибух став початком… Протягом 10 годин нас обстрілювали. Судячи зі звуку, просто віялом. Ліворуч, праворуч… То трішки далі, то зовсім близько. Постійний свист снарядів над головою. І з кожним видихом: «Господи, пронеси! Господи, пронеси!”

Усе затихло тільки ввечері. І раптом – залпи градів. Одразу після них – тріск шиферу. За 100 метрів від Інниного дому запалав будинок сусідів. Ще один – трохи далі.

Наступного дня обстріли вже йшли трішки далі. Але знову несподівано, наче нізвідки – вибух поруч, в 50 метрах…. Вирва на зупинці, кілька розвалених будинків…

Пізніше стало відомо, що того дня бомба, яку скинув російський літак, знищила Стадіон ім.Ю.Гагаріна та Бібліотеку для юнацтва. Вирва від вибуху залишилася глибше людського зросту.

Переїзд до безпечного місця. Бобровиця зруйнована

Інна з родиною поїхали з Чернігова 15 березня. Зібралися за пів години, допомогли батькам дістатися машини, засунули кішку в рюкзак і поїхали.

“Мої батьки, що останні років із 10 виходили максимум у поліклініку, змушені були подолати велетенську відстань і покинути все створене їхніми руками”.

Коли на Бобровиці стане можливим поновлення комунікацій, не відомо. Міський голова Владислав Атрошенко приїжджав ще під час активних обстрілів до мікрорайону і оцінив рівень руйнувань як катастрофічний.

Але Інна вже мріє повернутися додому.

“Мій дім, мій Чернігів. Наші рідні та сусіди, з якими ми розділили це страх. Мій двір і моя оселя… Молюся за всіх і за все. Бажаю клятим окупантам того самого в десятикратному розмірі”.