Леся Федоренко - співорганізаторка проєкту “Зелена сцена”, гід. Під час облоги російськими військами Чернігова пробула в місті 18 днів, далі - виїхала. Повернулася до міста в травні. Хоч з того моменту і пройшло кілька місяців, досі пам'ятає слова військового: "Виїжджайте, розвантажуйте місто, бо голод буде".
Що відбувалося в місті у лютому-квітні 2022 го? Як пережили вторгнення та облогу звичайні люди, які ще вчора мирно ходили на роботу та забирали дітей зі школи?
Ми говоримо зі свідками війни та показуємо їхні історії в новому проекті сайту Чернігів.City "Життя в облозі". Ми хочемо зберегти всі ці історії та спогади про оборону Чернігова від росії.
Перша доба - це був стан замороженості
Леся, де тебе застала новина про початок широкомасштабного вторгнення, 24 лютого ти була в Чернігові?
Так, я була в Чернігові, мене десь пів на п’яту розбудив чоловік зі словами “Леся, вставай, війна почалася”. Я одразу до телефону.. починаю листати фейсбук, а у мене там все спокійно. Кажу: “Саш, все нормально”, а він відповідає: “Інтернет увімкни”...
Я пам'ятаю, як о п'ятій ранку дивлюся в дзеркало, чищу зуби, а у мене починає тремтіти рука… Перша доба - це був стан замороженості.
Що робили далі, у вас був якийсь план дій?
О 7 ранку ми пішли гуляти на Вал. Побачили, що частина людей в курсі, а частина не вкурсі того, що взагалі відбувається.
Як історик за освітою я розуміла, що війна - це абсолютно реально. Я це зрозуміла вже на початку лютого. Але все одно не вірилося, що буде такий масштаб. Було очевидно, що буде якась заворушка, що точно будуть якісь провокації на кордоні. Але такого навіть уявити було неможливо.
Наскільки ви були готові - чи були у вас тривожні валізки, аптечки, запаси продуктів?
Я за два тижні купила мамі ліки на два місяці, і це їй просто врятувало життя, адже потім ці ліки вже неможливо було купити.
Також у 20-х числах лютого ми з чоловіком спустилися в бомбосховище, оглянули його, трошки прибрали, спустили туди воду і консерви. Тоді ж зібрали і тривожні рюкзаки.
Перший раз я спустилася у бомбосховище 25 лютого, тому що вже було чутно вибухи у центрі міста. Я спускаюся, і бачу купу людей - сусідів і людей з інших будинків, місця було вже небагато. Там стояла парта, ми на ній присіли… і там я побачила мою однокласницю. Це був такий приємний момент, адже ми з нею не бачилися після випуску зі школи… Це була дуже приємна зустріч, ніби й не було цих 20 років. І це була величезна психологічна допомога, ми дуже підтримали одна одну і від того часу підтримуємо зв'язок. Зараз вона в Польщі.
Якщо був алкоголь, то ти взагалі в шоколаді
Лесь, ти живеш у центрі міста. Що у вас відбувалося у перші дні, як реагували люди?
Я можу по собі сказати, був ступор, але не було паніки. Здавалося, що це на тиждень, максимум на два. Я думала, що буде вражена якась інфраструктура, потім почнуться переговори, буде реакція світу…
А от відчайдушний настрій почався вже у середині березня, коли стало зрозуміло, що це не на тиждень/два, почалися більш інтенсивні обстріли, руйнування… відсутність води, світла і тепла. Тоді вже настрій був можна сказати панічний.
Магазини/аптеки - щось у вас на районі працювало?
Працював один магазин - товари видавали зі зворотного входу, треба було домовлятися, питати, що є в наявності. В якийсь момент не можна було купити й хліба, зате його можна було в когось виміняти. Взагалі в кінці лютого-на початку березня гроші були вже практично не потрібні - все необхідне можна було обміняти. Консерви мінялися на борошно, борошно мінялося на гречку, якщо був алкоголь, то ти взагалі був у шоколаді, бо його можна було обміняти на паливо, їжу, - все, що завгодно.
Чи були під час облоги міста якісь історії, події, спостереження, які тебе зачепили, якими хотілося б поділитися?
Мені запамяталася одна подія. Це було, здається, 25 лютого. Заїхали хлопці з ЗСУ машиною, яка була завантажена набоями. І ми ці набої набивали в рожки для автоматів. Абсолютно весь двір, хто вміє, хто не вміє…Відчувався такий підйом! І на той момент я вже розуміла, що вуличні бої - цілком можливі.
Взагалі більшість часу ми проводили в бомбосховищі. Але я намагалася виходити на вулицю між тривогами. І дуже цікаво було спостерігати за тим, як з сусіднього будинку виходили мами з дітьми. Була така еклектика - діти гуляють, а в цей час десь там бухає, і на фоні цього бухання діти сміються, граються.
Я відчувала скоріше якусь безпомічність. Тому що багато друзів писали з-за кордону, просили доглянути своїх літніх родичів, купити їм хліба, води… Я починаю дивитися - а це адреса Доценка, інший кінець міста. Я просто фізично туди не доберуся, бо це небезпечно вже для мене. Була велика безпорадність… Але ми підтримували своїх сусідів, адже тут також проживають літні люди. І були цікаві моменти - приносиш бабусі гречечку, аби поїла. А вона каже: “Клас, я вам також гречечки зварила!”
Леся Федоренко
Є місце, і є 20 хвилин, вирішуй
У тебе є друзі/родичі з росії чи білорусі? Як відбувалося тоді спілкування з ними?
З росіянами майже з усіма відносини зупинилися після 2014 року. Я вже тоді зрозуміла, що немає сенсу про щось розмовляти з цими людьми. А в Білорусі у мене якраз близькі родичі, кузен. В перший же день я написала - “Подивись, що у нас відбувається”. Потім скидала фотографії зруйнованої бібліотеки, зруйнованого Молодіжного центру, колишнього кінотеатру Щорса, кварталу навколо стоматполіклініки… І він каже - “Та ну, це фейк, такого не може бути.” Я йому через 2 дні зробила фотографію руйнувань на вулиці Чорновола і будинку, де я колись жила. Він написав: “Боже, який жах”. І пропав… І до цього дня більше жодного разу мені не написав. Для мене це дико, тому що ми були з ним в дуже теплих відносинах.
Коли вирішила евакуюватися з Чернігова і як виїжджала?
18 днів війни я провела в Чернігові. Вже на 10 березня я себе погано почувала, тому що в бомбосховищі було сиро, пліснява… і люди почали хворіти. Я зрозуміла, що мене теж почало накривати… почали боліти легені, кашель, і я зрозуміла, що у мене, скоріш за все, запалення, а отже залишатися в бомбосховищі надалі вже небезпечно.
І тут якраз 13 березня мої куми зі зруйнованого мікрорайону Бобровиця вирішили їхати з міста. Вони телефонують і кажуть “Є місце, і є 20 хвилин, вирішуй”. І ці 20 хвилин мені здалися 1 хвилиною, тому що я ніяк не могла наважитись. В останній момент вмовила їх завезти мене до мами, попрощалася з нею, з чоловіком, і ми поїхали “в нікуди”.
Леся Федоренко
Був дуже цікавий момент на блокпосту. Нас було декілька машин, забитих речами, - вони вивозили все, бо хати вже нема… Там діти, собаки, коти… ми сидим усі, плачемо, а військовий дивиться і каже “Не треба плакати, ви все вірно робите, тому що зараз ви, по-перше, заважаєте військовим, а по-друге - немає великого геройства сидіти в бомбосховищі. Ви розвантажуєте комунікації, розвантажуєте місто, треба їхати, бо реально буде голод”. Ці слова нас підтримали.
Спочатку я планувала далі їхати за кордон, але ми випадково залишилися на ночівлю під Тернополем в католицькому монастирі. Там були люди з Маріуполя, з Житомира, Харкова, Броварів… Ми роззнайомилися, пішли до ксьондза дізнатися, скільки нам тут ще можна побути, а він запропонував залишитися. Так ми прожили в цьому монастирі рівно 2 місяці. Чудове місце, чудові люди - нам пощастило.
А повернулися ми 15 травня, коли ще були тюльпани, коли все зазеленіло, була просто фантастична погода, і перше, що я зробила, - я побігла до Валу. Я пройшлась своїм улюбленим маршрутом… це був такий кайф і відчуття, що я вдома!
Я хочу побачити нашу Перемогу і смерть однієї людини
Яким ти бачиш майбутнє Чернігова?
Стан відчуття майбутнього різний кожного дня. Іноді здається, що треба їхати звідси, тому що нічого доброго не буде. А потім думаєш - ні, навпаки, тут буде класно. Набагато краще, ніж було до цього. Як показує історія, що після війни з тією колосальною підтримкою світу, яку ми маємо, тут все повинно бути краще, ніж було.
А взагалі з тими геополітичними змінами, які зараз відбуваються, нам треба просто усвідомити, що світ змінюється, він більше не бути таким, як ми його знали. І треба просто не пропускати ці моменти повз, а розуміти, що ми живемо в цій історії, впускати це в себе і намагатися теж отримувати радість життя.
Тому що тільки це і дає якусь надію. В мене, наприклад, величезний стимул жити далі, бо я хочу побачити нашу Перемогу і хочу побачити смерть однієї людини, навіть не хочу навіть називати її ім'я…. І це і є стимул далі жити, далі боротися.
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
