Мій дідусь, Курач Михайло Сергійович, народився 5 квітня 1927 року у селі Павлівка Ріпкинського району Чернігівської області і був ще підлітком, коли розпочалася Друга світова війна.
Він пригадує, як у червні 1941-го вони з друзями отримали документи про закінчення семи класів, обговорювали, куди підуть далі. Хтось планував вступити до технікуму, хтось — продовжити вчитися. Мій дідусь хотів закінчити школу — піти у 8-й клас у Любеч, де жила двоюрідна сестра. Проте через 6 днів оголосили про початок війни і невдовзі Павлівка опинилася в окупації.
Михайло Курач (справа) з матір'ю та братом
Дідусь пригадує страшну історію про спалення села Кувечичі, що знаходилося десь у трьох кілометрах від них.
«У травні 1943 року партизани зробили у селі Кувечичі засаду та розстріляли 4 машини з німцями. Через дві години Кувечичі оточили та знищили усіх людей. Там була клуня, яку облили бензином і підпалили живцем усіх всередині. Ми за три кілометри чули цей крик і вирішили теж тікати. Уся Павлівка вирушила до лісу, що був десь в 4 км від нас, бо там були партизани, ми шукали захисту в них. Просиділи в лісі три дні, але до Павлівки німці тоді не пішли».
Невдовзі загинув і його батько.
«Коли ми переховувалися в лісі, до нас прийшли партизани і батька покликали до себе. Потім цей чоловік, який забрав батька, нам розповів, що німці почали наступ на партизан, почали стріляти. А в батька зброї ще не було. Його схопили, повели у сусіднє село і там розстріляли. Місцеві мешканці потім трохи накрили тіло і ми тільки через 10 чи 15 днів змогли його забрати».
Пізніше у 1943-му родина залишилася і без дому.
«Під’їхали на танкетці три німці. Танк залишили за селом, а самі підпалили фітіль з маслом. Йшли через усе село і кожну хату солом’яну підпалювали, нашу також. А партизани пішли, тож не було тоді нікого, щоб їх налякати. Мене сховали у льох в 4 метрах від хати, бо німці тоді усіх хлопців 14-15 років, кого бачили, вбивали. Мене накрили матрасами, подушками, ми сиділи тихенього, аби не знали, де ми є. Тому що були випадки, коли у погріб з людьми кидали гранати. Ми сиділи тихенько і нас не помітили. І ось так вони спалили дві вулиці. А ще дві вулиці лишилися, ми жили потім у хаті знайомих».
Пан Михайло в армії
10 листопада 1944-го дідуся призвали до армії. Він потрапив у військове містечко в селі Богунія Житомирської області.
«Пішов в армію я у тому в чому був: одяг полотняний, який мама ткала й шила сама, і постоли, такі наче капці сплетені з мотузок. Так я служив два місяці — до нового року. Коли ми йшли після дощу, хто був у чоботах, то добре. А я — у капцях цих (сміється)... Прийшли в казарму, знімаємо усе це, а коли лягаємо спати — постоли під себе, під простирадло, щоб висушити. Нічого не було для солдатів».
В армії дідусь вчився стріляти з протитанкової рушниці. Пригадує, як його відкидало від перших пострілів. Весною 1945-го їхній батальйон готувався йди на підмогу в Берлін.
«1 травня ми пройшли парадом в Житомирі, а наступного дня нам дали ешелон і ми почали грузитися туди усім батальйоном допомагати брати Берлін ( нас було 3 взводи ПТР і 3 взводи кулеметників Максим). Напередодні ми отримали озброєння: дали нам нові Максими, новий одяг, навіть взуття американське за лендлізом. І ось ми спимо у казармах, і десь о другій ночі вискакує заступник командира полку з політчастини, черговий кричить „підйом!“. Ми піднялися і сидимо. Він кричить „Товарищи, Берлин пал“. Ми давай аплодувати, обніматися! Так я і не взяв Берлін (сміється)».
Потім в житті мого дідуся було ще 12 років служби в авіації (він вивчився на майстра радіообслуговування літаків), одруження, народження дітей, переїзд в Чернігів... Було ще безліч різних подій... Згадуючи Другу світову, він каже: «Війна повністю зруйнувала, перекроїла моє життя». Проте він точно не став людиною, яку війна зламала духом. Скільки пам’ятаю свого дідуся — на його обличчі завжди посмішка. Хочу, щоб так було ще дуже-дуже довго!
