«Це Коля, йому 16, він живе в інтернаті, у Колі є ще брати і шансів на усиновлення, напевно у них дуже мало...»
Такими словами починався допис на який я натрапили листаючи стрічку Facebook. І можливо б, не звернула на нього особливої уваги, просто через брак часу, але око зачепилося за фото хлопця з якимось особливо спокійним умиротвореним виразом обличчя і легкою невимушеною усмішкою.
І я ще раз повернулася до написаного вище: "Це Коля, йому 16, він живе в інтернаті... і він має наставника, точніше наставницю.
На цьому місці я пропонує нам зупинитися і познайомитися ближче з історією підлітка з інтернату, його дорослого друга і як працює наставництво в Україні.
Наталія
Наталя заміжня і має двох дорослих синів, 25 та 15 років. Скільки себе пам’ятає, каже, їй завжди були не байдужі чужі діти, особливо ті, якими не надто опікувалися рідні батьки. Так у її житті, більше 20 років тому, з’явився підопічний - вихованець інтернату, якому вона допомагала на перших етапах життя поза межами цього закладу. З часом їх зв’язок обірвався, а історія з «товаришуванням» повторилась.
Минулого року жінка побачила у соцмережі допис центру соціальних служб про патронатні сім’ї і зателефонувала за вказаним номером.
— Я їм зателефонувала, вони мені розказали, що таке патронатні сім’ї і сказали, що у них з часом буде реалізовуватися ще одна програма — наставництво. Запитали чи цікаво мені, я відповіла — так.
Минуло кілька місяців після цієї розмови, коли дзвінок вже отримала Наталія. Так, з листопада 2020 року, і почався її шлях в наставництво.
Його в Україні узаконили у 2016 році. Завдяки чому українці можуть на державному рівні допомагати вихованцям інтернатів адаптуватись до самостійного життя, не оформлюючи опікунства і не укладаючи інших правових відносин.
Шлях до того самого наставництва не швидкий і займає не один місяць, це вже з власного досвіду знає і наша героїня.
— Це все не так, що ось ти захотів і тобі тут же дали сертифікат. І видали хлопчика зі скрипкою, чи дівчинку з бантами. І ти щасливий.
Жінка пройшла всі потрібні етапи: зустріч-співбесіду, медогляд, отримання довідки про несудимість. І ось, вже опинилась з такими як вона, бажаючими стати товаришами дітям з інтернатів, на кількаденних курсах.
— Етап навчання такий: збирається група, приїздять тренери і протягом кількох днів працюють з нами. Ми проходимо психологічні тренінги, розглядаємо моделі поведінки дорослого та дитини в конкретних ситуаціях. Там моделювалися різні, і дай Бог, щоб ми з ними не зустрічалися в реальному житті, як батьки — ділиться досвідом Наталія.
А після навчання було не одне тестування і визначення, яка вікова категорія дітей підійде саме їй. Для нашої героїні такою категорією стали підлітки.
—Мені дали найстаршу вікову групу. Як мені потім пояснили, я можу брати і маленьких дітей. Але якщо маю потенціал на дорослих, коли я можу допомогти і вкластися у тих, у кого попереду самостійне життя, то чому цього не зробити.
А от що стосується того, хто це буде — хлопчик чи дівчинка, то сама Наталя хотіла радше перший варіант. Виховавши двох власних синів, розуміла, що швидше зрозуміє і допоможе саме підлітку-хлопцю.
Шлях до наставництва зайняв більше трьох місяців. Після всіх обстежень, тестів, співбесід, жінка зіткнулася чи не з найважчим етапом — пошуком дитини. Україна, і Чернігів в тому числі, сьогодні ще тільки опановують таку форму піклування про дітей з інтернатів, як наставництво, а тому, не все працює як злагоджений механізм.
Серед своїх одногрупників по навчанню з наставництва Наталія знайшла тих, хто працював у чернігівському інтернаті волонтером (ред. мова про Чернігівську загальноосвітню школу-інтернат І-ІІІ ступенів, що на вулиці Гагаріна, 50). Разом з ними вона почала навідуватися в заклад і знайомитися з дітьми. Так тривало більше місяця, поки одного дня її не познайомили з Колею.
Знайомство
Колю Наталі «посватала» соціальна працівниця інтернату. Сказала, що він дуже обдарована дитини і вже закінчує навчання.
Знайомство жінки з хлопцем було взаємним. Цього вимагає саме наставництво. У підлітка, перш ніж їх представляти один одному, також поцікавилися, чи може він взагалі погодитися на таку «співпрацю».
— Ми з ним познайомилися. Я розповіла хто я. І сказала, подумай, чи хочеш, щоб я була твоїм наставником, чи ні. Він погодився відразу. Та я наполягла, щоб він із цією думкою, так кажучи, переспав. Вранці Коля написав мені, що згоден.
Спілкування в них склалося майже відразу. Єдине, розповідає Наталія, хлопець не втомлювався ставити одне й теж саме запитання: «Навіщо тобі це потрібно, в чому сенс та інтерес». Так тривало допоки, жінка жартуючи, не відповіла йому, що попереду весна і потрібно садити картоплю. Звично, це був просто жарт, але разом з ним, якось і зникли і оподібні питання від хлопця.
Коля
Колі — 16. Він потрапив в інтернат кілька років тому, а разом із ним і два його брати. Нині їм 10 та 14. Їхня мати померла, а запис про батька відсутній в документах. Офіційно — ці хлопці сироти.
Сьогодні Коля закінчує своє навчання в школі-інтернаті. А це означає, що термін його перебування в цьому закладі добігає кінця. І вже зараз він має вирішити як влаштуватися у цьому житті. Саме з цим йому і допомагає йому Наталія.
Для нього вона швидше дорослий товариш. Жінка каже, що не відчуває себе його матір’ю в прямому сенсі цього слова, а швидше тією, хто є авторитетом і водночас другом, який завжди на боці його інтересів. Так склалося від самого початку їх знайомства.
Вже в їх першу зустріч поза межами інтернату Наталя повела хлопця в барбершоп і не для того, щоб тільки причепурити Колю, а показати зсередини те, чим так він горить.
Підліток стриже чи не весь інтернат, так у нього лежить душа, до цієї справи. А тому із особливим захопленням він подивився як це роблять професіонали.
Саме з цим фахом він планує пов’язати своє життя.
— Він стриже канцелярськими ножицями. А він же хоче це робити. Сестра моя подарувала йому набір ножиць, я купила набір для барберства. Діти моєї знайомої — нову машинку для стрижки — розповідає Наталія.
І всі ці речі хлопець не просив йому придбати, це власне бажання цих людей. В силу свого характеру він не спроможний вимагати чогось у інших, додає жінка.
— Я раніше була в інтернатах. Діти там кажуть купи-купи. Але вони не просять нічого нереального А Коля взагалі нічого не просить. Все що куплено — моя особиста ініціатива.
Новий член сім’ї
Сім’я Наталії на її бажання стати наставником для дитини з інтернату відреагувала із розумінням.
— Моя сім’я привчена (сміється) до цього. А тому, поставилися, власне кажучи, нормально. Рівно так відреагували. Треба так треба. А в процесі подивилися, що не все так страшно.
Вони не тільки відреагували з розумінням, а й відразу познайомилися з ним особисто. Наталія відразу почала забирати хлопця до себе на вихідні та свята.
— Мені пощастило, він такий адекватний хлопець. Коля все знає, дуже відповідальний. Я йому пояснила, коли я його беру, я несу за нього відповідальність. А тому відпускати його будь-куди не буду. І він до цього поставився з розумінням.
Разом вони проводять час і ніколи не сидять на місці. Він із задоволенням допомагає і дослухається до порад. Вони ж йому показують життя за межами інтернатної системи.
— Що мене вразило. Ми пішли в кафе і брали млинці з м’ясом, а він питає, а це як? Тобто, ти можеш не знати високої кухні, але млинці? Тобто, ось такі речі. В інтернаті їх годують в їдальні, і це зовсім не наша домашня їжа. Там немає того ж олів’є, чи тих же млинців.
Жінка планує бути в житті хлопця стільки, скільки він сам того забажає, і як довго йтиме на контакт. Сьогодні вони обговорюють його майбутнє навчання і як облаштувати побут.
На питання, навіщо це їй самій, вона сміється і відповідає «Якби я це знала. Я постійно в чомусь такому»
