Україна здобула Незалежність 30 років тому. В контексті історії це, звісно, дуже мало. А от в контексті життя однієї людини — це чималий відрізок!
Пам’ять про історичні події, що призвели до проголошення Незалежності України ще досить свіжа, хоча вже навіть зараз різні історики трактують їх геть по-різному. А як закарбувалися доленосні дні серпня 1991 року в пам’яті чернігівців? Ми поцікавились та ось що дізналися.
Ігор Кондратьєв,
доктор історичних наук, доцент НУЧК
Тоді я був студентом.
19 серпня 1991 року я був в Чернігові, бо прихворів і повернувся додому з археологічної експедиції раніше за інших. Зранку прокинувся від слів свого діда, який вже подивився новини: “Вставай, у нас державний заколот”.
Емоції були доволі гнітючі, хоча страху не було. Було розуміння, що революції робляться у столицях. Тоді основні події були в Москві, а вже за день було зрозуміло, що путч провалився.
Проголошення Незалежності зустрів із оптимізмом, емоцій було багато і вони були позитивними, хоча, який шлях треба буде пройти, думаю, мало хто уявляв. Але, чи жалкую я за тими подіями – ні, так і мало бути.
Катерина Литвин,
заступниця начальника управління культури та туризму ЧМР
Я тоді була маленькою, згадується небагато. До того ж це був переддень мого дня народження — я мала за графіком народитися 23 серпня і, як потім мама говорила, вона відчувала майбутні свята та перечекала за 6 років до того.
У вересні 1991 року в перший клас пішла: портфель, нові туфлі, синя форма з білим комірцем, радість відкриття нового. Пам’ятаю, як в родині оговорювали зміни, які прийшли, але мало що розуміла тоді.
Сергій Лаєвський,
директор Чернігівського історичного музею
Я пам’ятаю коли повідомили про путч, я був на розкопі в Чернігові. Ввечері зібралися із друзями, обговорювали ситуацію, до чого це призведе, слухали прогнози про те куди і як 1-а танкова піде. Якось остраху особливо не було. Було просто ніколи, бо роботи було багато. Відчуття того, що відбулося щось невідворотне з’явилось уже десь 21-22 серпня
Леся Федоренко,
екскурсоводка, кураторка проєкту “Зеленої сцени”
В пам’яті одразу спливає путч 18 серпня. Це для мене були ще шкільні роки, в той час життя сприймалось легко та позитивно, здавалося, що ні до чого страшного та серйозного це все не призведе.
Потім, через кілька років, коли вже почалось студентське життя, пам’ятаю важкі роки у 90-ті, коли одночасно доводилось і навчатися, і працювати, щоб були хоч якісь гроші.
Тоді, звісно, поки були студентами, все виглядало оптимістично, проте зараз згадую, що в якийсь момент подумала, що от так само бідно і ніяково буде завжди. Тоді я була абсолютно аполітична, взагалі ніякими патріотичними ідеями не цікавилась. Почала працювати діджеєм на першій FM-радіостанції Чернігова.
Пам’ятаю, що стала по іншому дивитися на життя, коли змогла почати подорожувати. Після відвідання Латвії подумала, що і у нас колись усе може бути інакше.
Ну а вже з 2013-2014 стала по іншому ставитися до державності, до власної самоідентифікації, до патріотизму.
Зараз, зрозуміло, що боротьба за Незалежність не закінчена, багато ще змін попереду. Проте, в майбутнє дивлюся з надією та вірою!
Чернігівка,
яка не захотіла називати своє ім'я
Ще одна мешканка Чернігова, яка забажала не розкривати свого імені, поділилась, що після путчу дуже боялась за своїх родичів. Якраз у той час її батько хворів, мама поїхала з міста до хворого брата, і друзі — на відпочинок. Тож вона згадує відчуття тотальної тривожності, остраху, переживала, щоб усі змогли нормально до дому повернутися (мобільних телефонів тоді не було, зв’язатися один з одним було проблематично).
А ще, за її словами, вона добре пам’ятає “Лебедине озеро” по телевізору і як ця трансляція нагнітала тривогу. І, каже, з того часу зрозуміла, що найнебезпечніший час для усіляких політичних подій — це сезон відпусток.
Владислава Коваленко,
журналістка Чернігів.City
Особисто я (мені тоді було 11 років) у серпні 1991-го була з батьками в Карпатах. Добре пам’ятаю, як ми пішли у гори (це, мабуть, 18 чи 19 серпня було), смажили рибу на багатті і батьки слухали невеличке радіо і обговорювали з друзями те, що відбувається.
Пам’ятаю відчуття їхньої тривожності, напруженості і, разом із тим, якоїсь радості. І ще молодший брат весь час питав: “Як це ми тепер будемо в іншій країні жити? У нас будинок інший буде?”
Потім, на початку вересня, пішли до школи. Пам’ятаю, як якась вчителька поважного віку жаліла нас та казала, що ж із нами тепер буде. Ну, а далі, вже спогади про голодні 90-ті, які, завдяки батькові, у нас були менш голодні, ніж у багатьох знайомих.
Головне фото - з мережі Інтернет
