Тривожний розлад — це не те ж саме, що просто хвилюватися про все підряд. Про такий хворобливий стан поки дуже неохоче говорять у нашому суспільстві, а лікарі практично ніколи не ставлять відповідний діагноз. Симптоми тривожного розладу у нас традиційно підганяються під ВСД (вегето-судинну дистонію), а люди роками живуть неповноцінним життям.
Про те, як це жити із тривожним розладом в Чернігові ми поговорили з молодим чоловіком, який забажав не називати свого імені.
Коли щось пішло не так
Декілька років тому мені довелося кардинально змінити роботу, потім близька людина потрапила до лікарні, потрібні були гроші, які ніяк не виходило знайти, і в якийсь момент оце постійне напруження вилилось у повноцінну панічну атаку.
Це вже потім я дізнався, що це була саме вона. А тоді був впевнений, що це серцевий напад — у грудях тиснуло, не міг глибоко вдохнути, голова крутилась, серце калатало, як скажене… Це було правда страшно.
Звісно після цього звернувся до свого лікаря, мене направили на кардіограму, до кардіолога, ендокринолога, ще до когось. І по усіх статтях я виявився здоровий. Це при тому, що запаморочення нікуди не поділось, регулярно відчував тиск у грудях та зсередини голови, та ще й вуха почало закладати. І найгірше — з’явився страх того, що в мене знов станеться та панічна атака.
Протягом року кілька разів пропивав заспокійливі ліки, ще неодноразово здавав аналізи, ходив на масаж. Але легше ставало лише не значно і на деякий час, а потім все поверталось.
Через пів року знов стався такий напад, як на початку. Я в результаті просто почав думати, що це так тепер завжди буде і може взагалі це всі люди живуть із подібними симптомами, а просто не кажуть… Руки опускались, почали навіть з’являтися ознаки депресії.
Далі був інший етап: я почав читати різні форуми… Оце, звісно, була помилка, бо по симптомах я собі діагностував купу хвороб від раку до діабету. Ну і це, природно, ще й активізувало тривогу, почало бути страшно планувати якісь поїздки, надовго їхати за місто, де немає поруч лікарні, бо хтозна, що може трапитись…
Декілька разів викликав швидку, бо думав, що вже все, помираю. Реально дуже погано було. Усі особливості мого стану на той час словами і не передати. Плюс, додатковою складністю було те, що близькі геть не розуміли, що мені насправді погано, переконували, що то я собі надумую, бо лікарі ж нічого не знаходять. Я вже і сам себе почав звинувачувати, з’явились думки, що може я ненормальний…
Після десятка візитів до різних лікарів я натрапив на "свого" невролога
На щастя в якийсь момент я через знайомих потрапив до молодого невролога, який певний час навчався за кордоном. Він на мене майже годину витратив, усе вислухав і поставив діагноз: тривожний розлад. А ще пояснив, що в мене були повноцінні панічні атаки, розповів, що при них робити.
Це було щось новеньке, в мене навіть почала з’являтися надія, що я ще поживу нормально. Лікар виписав мені антидепресанти і порадив звернутися до психотерапевта. Одразу скажу, що другу пораду я й досі не виконав — в Чернігові прийом психотерапевта коштує від 600 грн, а з моїм діагнозом до нього доведеться разів 15 ходити мінімум...
Антидепресанти ж реально допомогли. Приймаю їх у мінімальній дозі вже кілька років, намагався кинути, але симптоми повертаються.
Як це - жити із тривожними розладами
Насправді доволі складно.
По-перше, ти себе постійно почуваєш трохи не так, як має бути — не знаю, як пояснити. Голова часто крутиться (хоча це лише відчуття, я вже знаю), в грудях трохи тисне, буває складно вдихнути, тривога безпричинна виникає, страх якийсь.
По-друге, я вже знаю, що краще нікому не казати про свій діагноз. Бо в результаті мені, в кращому випадку, починають доводити, що просто треба заспокоїтись і не нервувати. А в гіршому кажуть: “ой, не вигадуй, через що тобі турбуватися”. Це дуже ображає.
По-третє, такий розлад реально обмежує свободу. Я люблю подорожувати, але як тільки доходить до самої поїздки, на мене находить паніка, з’являється відчуття, що погано стане в дорозі, що я всіх підведу… З ліками ці відчуття менше виражені, але все одно є.
Рятують не лише пігулки, а й спорт
Насправді гарно допомагає спорт. Я довго йшов до розуміння цього, але коли в залі скидаєш цю тривожність, отримуєш зрозумілий адреналін від занять, а не від панівного нападу, потім легше розслабитись. Знову ж таки, не знаю, як ще пояснити.
Плавання допомагає. А ще нещодавно знайшов онлайн-курс від психологині, яка сама пройшла через цей розлад через панічні атаки. Платні заняття ще не купляв, але навіть ті, що є у вільному доступі допомагають зрозуміти природу мого стану, пояснюють, що це не смертельно, що це можна побороти. І це правда допомагає, дає надію.
Поради тим, хто також живе з розладами
Не лякатись. Не впадати в паніку, ще більше розбурхуючи симптоми. І знайти гарного лікаря. Я проти однозначної психологізації усіх станів та хвороб, проте якщо аналізи показують, що із внутрішніми органами все гаразд, лікарі нічого не знаходять, а симптоми лишаються, звертайтесь до невролога або до психотерапевта.
У тривожного розладу може бути дуже багато симптомів, аж до агорафобії, нав’язливих думок та кишкових розладів. І усі їх можна подолати.
Я взагалі думаю, що було б добре, якби на цю тему частіше говорили у нашому суспільстві, не замовчували її. Іноземні лікарі зараз багато уваги такому розладу приділяють, бо у сучасному світі на нього величезна кількість людей хворіє. А у нас і досі 99% лікарів ставлять усім підряд діагноз ВСД та виписують заспокійливе...
