13 березня Чернігів мужньо чинив опір та стійко стримував намагання російських військ взяти місто в кільце. Лікар чернігівського центру сучасної онкології Євгеній Луценко ризикнув вирватися з майже оточеного міста до своєї родини на південь області. Поїхав з волонтерами, однак по дорозі їх Спринтер обстріляли російські війська. Мікроавтобус повністю згорів. Рідні та колеги Євгенія сподівалися на диво та вірили, що чоловік врятувався. Через три довгих місяці очікування позитивна ДНК-експертиза перекреслила надії рідних. Євгеній був серед загиблих.
Рідні та колеги розповіли, яким був талановитий хірург та люблячий чоловік. Медіа-ресурс ZMINA поспілкувався з дружиною Євгенія Іриною, а регіональний інформаційний вісник "Час Чернігівський" з колегами загиблого лікаря.
Життя до...
Євгеній Луценко свою професію обрав з дитинства, вже в чотири роки, за сімейними оповідками, “оперував” жабу на городі. Медицину юнак обожнював, тому ніхто і не здивувався, коли Євгеній вступив до Вінницького національного медичного університету. Там зустрів своє кохання - майбутню дружину Ірину, яка вчилася на фармацевтку.
У 2016 році за розподілом Євгеній проходив інтернатуру в рідній Чернігівській області, через два роки влаштувався на посаду онкоторакального хірурга в Чернігівський центр сучасної онкології. Його цікавили тривалі складні операції зі значним обсягом хірургічної роботи. До центру направляли складних пацієнтів з різних куточків України, тому лікування потребувало особливо багато часу та уваги.
У 2018-му Євгеній та Ірина одружилися. Придбали власну квартиру, робили ремонт. Народили сина Колю, сім'я жила цікавим повноцінним життям: Євгеній почав робити складніші операції, а Ірина активно розвивала власний медичний блог. Щасливе життя тривало до 24 лютого.
Життя після...
24 лютого застало чоловіка та дружину в різних містях. Євгеній був на роботі, а Ірина з дитиною напередодні поїхала до свекрів у селище Варва, що на півдні Чернігівщини. Планували, що через кілька днів до Варви приїде і чоловік, та росія встигла прийти раніше.
Ранок 24 лютого для Ірини почався звичайно, вона спокійно прокинулася разом із сином. Про те, що почалася повномасштабна війна, жінці розповіла мама Євгенія. О 7-й ранку Ірина зателефонувала чоловіку, він вже був на роботі. Попри попередній план все склалось інакше. Лікар вирішив залишитись у місті.
"О 9-й ранку ми були зібрані й готові по нього їхати. Він зателефонував, сказав, що нікуди не їде. Їх поділили на бригади. Сказали, прийматимуть хворих, поранених. Жодні вмовляння не подіяли", - згадує Ірина.
Однак в лікарні розподіл не спрацював і медики поїхали до своїх сімей. В лікарні з лікарів лишився тільки Євгеній та ще один молодий променевий терапевт, а також медсестри, які під час облоги Чернігова допомагали важкохворим пацієнтам.
"Були з ним разом починаючи з 24 лютого, обидва залишилися тут. Я займався терапевтичним профілем, він хірургічним. Залишалися пацієнти, які потребували догляду", - розповідає променевий терапевт Станіслав Щербак.
В районі, де розташований Центр сучасної онкології обстріли почалися майже одразу. До підвалу лікарні сходилися люди. Було холодно, хворіли діти. Дружина в телефонному режимі допомагала чоловіку розраховувати дози антибіотиків. Вже скоро в лікарні закінчилася їжа, а волонтери сюди не доїжджали через постійні обстріли.
"Їм давали їсти суп з цибулі. Женя казав: “Я їм той суп, блюю і далі їм”. Я розуміла, що всі тікають, там прилітає, Чернігів обстрілювали з усіх боків", - згадує Ірина.
Пізніше їжу почали підвозити, але рідні Євгенія все одно продовжували шукати спосіб, як забрати його з оточеного міста.
Дорога додому
Нарешті вдалося знайшли волонтерів, двох хлопців, які возили провізію військовим на передову та вивозили людей. Зранку 13 березня вони погодилися вивезти Євгенія.
"13 числа Євгеній скористався можливістю побачити рідних, я його розумію, - каже колега Станіслав Щербак. - Я його відмовляв, кажучи, що тут більш менш безпечно - є наші військові, гуманітарну допомогу надавати стали, родина була більш менш у безпеці".
Але чоловік вирішив ризикнути. Зателефонував дружині та сказав, що прямує до Количівки. Військові підвозили його від одного блокпоста до наступного. У Количівці Євгеній сів у домовлений мікроавтобус з волонтерами і подзвонив додому повідомити, що виїзджає.
“В автобусі були лише він та літня жінка з онуком. Пізніше я дізналася, що це була не дитина, а дорослий хлопець. Женя сказав, що виїжджає, і ми раділи, думали, що вдалося його забрати. Через пів години телефон уже не відповідав. Була 17:12”, - розповідає Ірина.
З Чернігова до Варви їхати три-чотири години. Але ні о 21-й, ні о 2-й ночі телефон чоловіка не запрацював. Щосекунди сім’я перевіряла телефони, думали, що вимкнув на прохання волонтерів.
Не телефонна розмова
Уночі рідні Євгенія зателефонували волонтерам і почули тривожне:
“Це не телефонна розмова, приїжджайте зранку”.
Щойно закінчилася комендантська година, батьки Євгенія до них поїхали. Ірина залишилася з дитиною вдома. Волонтери розповіли, що їхній автобус обстріляли російські військові. Сказали, що це сталося між Количівкою і Лукашівкою, польова дорога. Сказали вдарили протитанковою керованою ракетою. Хлопці-волонтери вискочили з машини, вони живі.
Виявилося, що хлопець, який їхав зі своєю бабусею, також вижив. Через обстріл у нього постраждали очі, але він зміг дістатися до позицій ЗСУ. Згодом рідні знайшли його в чернігівській лікарні. Літньої жінки та Євгенія ніде не було.
Волонтери розповідали щоразу щось різне, радили молитися, а рідні зниклої пасажирки вважали, що вона разом з Євгенієм згоріла в автобусі.
Через два дні після зникнення чоловіка Ірина пішла до поліції у Варві. Відділ був зачинений, довелось просити через знайомих, щоб його відкрили й прийняли заяву про зникнення. Але фактично розслідування правоохоронці не проводили, бо не могли дістатися до місця трагедії. Справу про зниклу людину розслідували разом у розтрілом автобуса за ч. 2 статті 438 Кримінального кодексу України (“Порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством”).
Три місяці надії
Євгеній 3 місяці вважався безвісти зниклим. Ірина шукала інформацію та свідків в соцмережі. Час від часу з'являлася надія. Спочатку хтось повідомив, що до місцевої лікарні Варви везуть торакального хірурга, але повідомлення не підтвердилося. Потім різні люди почали надсилати жінці сповіщення, що Євген Луценко перебуває в полоні, але це був його повний тезка.
На початку квітня ЗСУ звільнили Лукашівку і в мережі з’явилося відео обстріляного автобуса – він повністю згорів. Ірина показує фото: машина рівно стоїть на узбіччі дороги. Жінка вважає, що водії, побачивши небезпеку, просто вискочили з машини й побігли. Натомість пасажири опинилися в пастці. Але найбільше нерозуміння в Ірини викликає те, що водії одразу не сказали, що пасажири загинули. Родина Євгена тоді б не страждала від марних сподівань.
Фото: Скриншот з відео, знятого українськими військовими
Увесь цей час родина Євгена не знаходила собі місця, а зі звільненням Чернігівщини Ірина попросила знайомого із ЗСУ поїхати й подивитися на спалений автобус. Військовий повідомив, що тіл там немає. Це знову дало Ірині невелику, але надію. Згодом з’ясувалося, що тіла ще наприкінці березня вивезли поліцейські до чернігівського моргу. Нічого не документувалось, і поліцейські не фіксували, з якої машини кого забирали. Потім слідчий почав скидати фото трупів з 15 розстріляних машин: голови, руки, ноги, гаманець. Ірина розуміла, що її чоловіка серед них немає. Аж поки не знайшли повністю обвуглене тіло з ланцюжком і хрестиком. Таким, як був у Євгенія.
“Я подивилася: на фото було погано видно. Кажу: “Мийте і скидайте”. Вони миють, скидають. І я розумію, що це його”, - ділиться Ірина страшними спогадами.
Спочатку ні вона, ні батьки не хотіли вірити в смерть Євгенія, але довелося погодилися, що це їх рідний син та чоловік. Потім Ірина буквально випросила слідчого показати їй фото решток.
“Там тіло, видно, обгоріло, але збереглося. Проте через те, що переносили його в рядні, руки й ноги зламалися. Я впізнала зуби”, - розповідає жінка.
На аналіз ДНК чекали ще місяць: утворилася велика черга, оскільки невпізнаних тіл були десятки. Прискорити процес допомогли знайомі, і зрештою надійшов результат: це був Євгеній.
"Женя їхав в задній частині транспорту, і ті люди, які були ззаду, куди потрапив снаряд, вони загинули. Ми сподівалися що є шанс, але ідентифікація потрапила крапку він загинув як герой", - розповів в.о. генерального директора чернігівського центру сучасної онкології Олександр Заїка.
Забрати тіло на поховання також було складно, через велику кількість загиблих тіло Євгена довелося чекати ще місяць.
“Це чекання – пекло на землі”, – говорить Ірина.
Згодом рідні оформили всі документи та поховали Євгенія. Прощання було важким.
Загибель талановитого хірурга – важка втрата не тільки для його родини, а й для медицини Чернігівщини. В центрі сучасної онкології пам’ятатимуть про свого колегу і друга. А його ім’я назавжди увійде в історію цього медичного закладу.
"Для нашого відділення, для нашого закладу це велика втрата. Взагалі в області таких лікарів небагато", - каже завідуючий онкоторакальним відділенням Андрій Полетавкін.
Інше життя
Жити в Чернігові у квартирі, де колись була щасливою з чоловіком, Ірині складно.Після всього, що сталося, вона переїхала до Умані, знайшла роботу, працює в аптеці та продовжує вести свій блог. Неподалік у селі живуть її мама, бабуся та син, до яких Ірина постійно їздить.
“Тут незвично, але потрохи звикаю. Насправді для щастя треба мало. Як показала практика, досить одного рюкзака. І найкращі речі – це не речі”, - каже жінка.
Про чоловіка Ірина говорить з теплом і повагою:
“Він був дуже розумною людиною, і я ним захоплювалася. Я люблю багато знати, а він знав ще більше, ніж я, трохи така конкуренція була. Підтримував мою роботу з блогом. Бачив, що почало виходити, відпускав на фотосесії”, – згадує вона.
росія - країна терорист
#russiaisaterroriststate
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
