Медики Чернігівщини - сучасні Герої, які витримали наступ росії, оточення та окупацію, постійні обстріли та багато смертей. Лікарі та медсестри 24/7 не покидали своїх робочих місць і ризикуючи власним життя, рятували поранених. Зовні ці люди схожі на себе, але всередині - це вже інша особистість, бо війна перевернула світ кожного. Сільська медсестра Світлана Ворона рятувала односельців та військових в Киїнці, а Микола Люткевич - в Чернігівській обласній дитячій лікарні.
Їх свідчення про злочини росіян у репортажі журналістки «Бабеля» Оксани Расулової, який Чернігів.City публікує зі скороченнями.
Історія сільської медсестри
За кілометр від Чернігова розташовано село Киїнка. Медсестра Світлана Ворона працює тут вже 16 років. 23 лютого вона разом із другом, місцевим депутатом, планувала, що робити у випадку повномасштабного нападу росії. Вирішили залишитися в селі й триматися разом, але вивезти дітей.
Медична сестра Світлана рятувала поранених на лінії оборони ЧерніговаФото: babel.ua
Вранці 24 лютого Світлані зателефонувала колега: «Почалася війна». Жінка сховала в льох документи, взяла гроші, заощаджені на будівництво, і поїхала в Чернігів по ліки ― антибіотики, матеріали для перевʼязки, кровоспинні, ліки від тиску. За три дні таких поїздок Світлана купила медикаментів майже на 100 тисяч гривень. 27 лютого війна дійшла й до Киїнки.
"Ми були на роботі, коли сільський голова зателефонував і сказав ховатися, бо є загроза артобстрілу. Росіяни вже брали Чернігів у кільце. І от дійшли до нас і так «привітали» ― повнокасетними зарядами «Града» і «Смерча»", - пригадує жінка.
Світлана сховалася в підвалі з чоловіком, сином і свекрухою. Коли обстріл закінчився, жінка з чоловіком відразу поїхали допомагати пораненим.
"Один був мертвий, другий мав несумісні з життям поранення, третій ― [поранення в] живіт, четвертого зачепило уламками, у пʼятого ― розірване обличчя. Ще двоє були в ступорі, їх не зачепило. Коли знову почали обстрілювати, ми з акушеркою сховалися під деревʼяний парканчик, і я памʼятаю тільки, як чоловік тягнув нас за капюшони в будинок. Посадив за стіну, накрив собою", - розповідає Світлана.
Саме в Киїнці українські захисники тримали оборону. Того дня в селі загинуло багато цивільних і військових на позиціях поруч.
"Ми збирали тіла. Мій чоловік допомагав витягувати загиблих військових на позиціях. Складав по частинах у мішки. Голова сільради знайшов машини в людей, щоб можна було вивезти тіла в морг. Потім я вже сама виписувала свідоцтва про смерть ― за місяць понад 30. Хто міг ― ховав на кладовищі, хтось просто у дворах", - говорить медсестра.
28 лютого загинув бойовий медик, тоді військові попросили Світлану замінити його. Відмовити захисникам жінка не могла. Сина відправила в сусіднє село до тітки та й взялася до роботи.
"Ноги військових 1 березня на все життя мені запамʼятаються. Тиждень у сирості, не знімаючи берців ― ноги обабяні, криваві мозолі. Я у всіх знайомих позбирала прокладки, присипки, крохмаль, антисептики, спирт, шкарпетки, тапочки ― сушили так", - ділиться своїм військовим досвідом медична сестра.
З військовими Світлана швидко стали друзями і соратниками. Вони попереджали, чи немає загрози прориву. Коли була змога, поранених везли в чернігівський госпіталь. Разом із лікарем іншого підрозділу Світлана організувала в сільській школі зал для поранених і операційну. Її чоловік рив окопи, носив пісок, воду. Сільський голова їздив у місто вимінювати ліки на хліб і бензин.
"Проблемою були осколкові поранення, каверзні. Ніби ранка невелика ― а печінку пробило, і людину не врятувати. Осколки дрібні, кровить, нічого не видно, затискачів для судин немає. То ми знеболювали, промокували й шили. Знайти осколок було складно. Рентген-апарата в нас не було, то дякувати нашому газовщику ― він з дому приніс великий магніт, і ми його підносили до рани. Якщо пораненому боляче ― значить, осколок ворушиться, треба шукати", - розповідає жінка.
Та все ж про свою роль медсестра розповідає неохоче.
"Я просто була на місці, а працювали всі. Я лишилася, бо як я могла зібратися і поїхати, якщо я медик? А ті цивільні, які просто лишилися ― мої герої. Лікування, харчування, коригування вогню ― все робили. Військові, коли йшли з села, казали, що без нашої помочі протрималися б тиждень. Вони й зараз до нас приїжджають, коли мають ротації ― всі, хто тут були, уже як сімʼя", ― говорить Світлана.
Світлана знає, хто з сусідів загинув, прикриваючи дитину, хто власноруч копав могили, а хто обігрівав її свекруху, що бігала годувати тварин. Світлана оглядає вулицю і зворушено усміхається:
"До війни були сусіди та й сусіди, а після ― такі рідні стали".
Історія дитячого лікаря
До 24 лютого Микола Люткевич був завідувачем відділення травматології та ортопедії Чернігівської обласної дитячої лікарні. Тепер виконує обовʼязки її гендиректора. До Чернігова він працював у Києві та Харкові, його спеціалізацією були діти з ДЦП.
Дитячий травматолог рятував поранених в ЧерніговіФото: likarni.com
У лютому його лікарня мала формальні вказівки з підготовки на випадок вторгнення від Мінздраву, але ніхто особливо не готувався ― не облаштували укриття, не робили масштабні закупи, не збирали прискіпливо евакуаційні валізки. Микола каже, що так було всюди. Саме через несподіваність 24 лютого стало для нього страшним.
З перших днів лікарня з дитячої перетворилася на універсальну ― приймали і дітей, і дорослих, і літніх, і військових. Якщо в мирний час у лікарні працювало близько 400 людей медперсоналу та біля 200 - технічних працівників, то під час оточення постійно було лише 40 людей, на плечі яких лягла вся робота ― вони евакуювали, готували, годували, облаштовували підвал, ладнали генератори, зносили дітей в укриття під час повітряних тривог й оперували, звісно. До підвалів лікарні зʼїхалися і родини медиків, і містяни й містянки з навколишніх будинків, захопивши домашніх тварин.
Коли зникало світло і не працювали генератори, медсестри вручну апаратом для штучної вентиляції легень годинами «дихали» замість дітей, що не могли дихати самостійно. Колеги з інших лікарень надсилали фото і рентгенівські знімки поранених дітей, що надходили до них. Іноді була змога їх привезти, іноді лікарі з «дитячої» під обстрілами їхали оперувати.
Якось Микола поїхав так оперувати 9-річного хлопчика з переломом обох стегон, тазу, травмою грудної клітини й головного мозку. Коли лікар дістався до нього, хлопчика оперували вже три години. Ще три години тривала спільна операція без обігріву, належного освітлення та всіх працюючих апаратів. Але за кілька днів хлопчик помер у реанімації.
Операції в «дитячій» лікарні відбувалися в таких самих умовах ― теплий одяг, налобний ліхтарик, ручне «дихання» анестезіологів для пацієнтів на операційному столі. Один генератор на 2—3 кіловати витримував тільки ШВЛ і операційну лампу, а коли додавався електроніж чи коагулятор ― все згасало через завелику напругу.
"Але нам було ніколи боятися. Людина до всього може звикнути", - розводить руками Микола.
День, який Микола запамʼятає назавжди ― 3 березня, в цей день на Чернігів почали скидати важкі авіабомби.
"Була перша чи друга година дня, всі займалися своїми справами. І з четвертого поверху побачили літак. Один колега каже: «О, наш». І як тільки він це сказав ― як шандарахнуло. Шість-вісім бомб упало з нього".
Далі Микола памʼятає все по хвилинах. Через чотири хвилини прибуло 37 поранених. Військові, родини з будинку, дорослі й діти з черги за хлібом у дворі. Це називається «масове надходження» ― коли доводиться залишати тих, хто вже не виживе, й допомагати тим, хто ще має шанси. Бо на всіх рук не вистачить.
На ґанку вміщалося 30 нош. Там же зрізали закривавлений одяг і взуття, щоб дістатися до рани. Біля ліфта облаштували куточок для «200-х». Критично поранених разом із медсестрою залишали там, надавши мінімальну допомогу. Натомість бігли до дітей і дорослих, які могли вижити. По кілька разів переодягалися, бо були геть у крові. Головним завданням для Миколи було організувати процес, а не лікувати. Медсестри, що працювали раніше з новонародженими, ставили крапельниці й робили перевʼязки військовим. Через брак спеціальних інструментів тяжкі переломи тазу стягували простирадлами. Старші лікарі, що проходили строкову службу, грамотно забирали у військових зброю і гранати. Оперували в чотирьох кімнатах, стабілізованих відправляли в інші лікарні, дітей залишали в себе. Усе тривало 20—30 хвилин.
"А здавалося, що за секунду минає ціла година. Загострився слух, зір, нюх ― ми запах крові відчували за кілька метрів, ніби маляри фарбу. А тепер розповідаєш ― і наче то був сон", - ділиться пережитими відчуттями дитячий лікар.
Зараз про місяць життя й роботи під обстрілами нагадує синьо-жовтий прапор на стіні в кабінеті лікаря. Цей прапор цілий місяць висів в одній з операційних, а 8 квітня всі, хто пережив березень у лікарні, зібралися в новому кабінеті Миколи, розклали стяг на столі і щось написали ― підписи, імена, подяки і поміж ними - одне зовсім коротке «Навіки слава ЗСУ».
"Знаєте, ми всі, хто тут лишався, ніби охрещені війною, ― говорить Микола. ― Всіх колег поважаєш, але саме цих хочеться обійняти, як уперше і востаннє. Дивишся на цей прапор, і всередині все вибухає ― ми були на такій межі!.. Але якби не ми, то хто? Ми ж навіть не здогадуємося, як багато може витримати людина".
Цей синьо-жовтий стяг нагадує про пережите під час оточенняФото: babel.ua
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
