Психологія в Україні почала розвиватися якраз тоді, коли наша держава стала незалежною. На початку 90-х і уявити собі було неможливо, що за 30 років психологія не просто стане сприйматися як рівноправна медична галузь, так як хірургія чи офтальмологія, а буде справжнім порятунком для тисяч людей. В XXI столітті в Україні психологи, як і медики, рятують та витягують з того світу так багато людей, повертають їм жагу до життя.
Історією свого професійного становлення, що збіглось в часі з роками незалежності нашої країни, поділилась кандидатка психологічних наук, доцентка Національного університету «Чернігівська політехніка», практична психологиня Ганна Чепурна.
1991 рік
Вийшло так, що моя професійна ідентичність розвивалась разом зі становленням та розвитком України. Це були і 90-ті роки, коли була повна прострація, руйнування старих орієнтирів і відсутність нових, і кінець 2000-х з відносною стабільністю, і часи Майдану…
Підготовка до вступу в педінститут. 1991 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Це 91 рік. Я після закінчення середньої школи № 9 готуюся до вступу на історичний факультет Чернігівського педінституту. На той момент я якось особливо не замислювалась щодо свого майбутнього, не думала, ким працюватиму, що робитиму. Тоді всі дівчата мріяли вийти заміж за «бордового піджака», а всі хлопці — піти в рекет.
Мої батьки-лікарі дуже хотіли аби я теж вчилась на лікаря, або хоча б отримала спеціальність пов’язану з торгівлею, бо то хоч якась перспектива. В мене навіть була можливість вступити до Києва, але я, чесно кажучи, просто злякалась, хотіла залишитися в Чернігові з батьками. Йшла до інституту, бо так було потрібно, а історію обрала тому, що вона мені легко давалася в школі. Пам’ятаю, в мене тоді була спідниця “варенка” і модна блузка, які мама з Польщі привезла (вона під час відпустки туди торгувати їздила), і от я в них весь перший курс проходила.
Так сталося, що я вступила на спеціальність історія та психологія. І наша група, до речі, була першою з такою спеціалізацією. Її засновниками були вже покійний Микола Андрійович Скок та його дружина Алла Георгіївна Скок, які не побоялись у ті роки просувати таку малопопулярну на той момент науку як психологія. І якщо історія мені просто давалася легко, то психологія була неймовірно цікавою. Це було щось геть нове, незвідане. Та й вивчення історії України — то був повний розрив шаблонів! Для мене було шоком, що українська культура власне впливала на російську, а не навпаки, як вчили у школі!
1995 рік
Педколектив ЗОШ № 16. 1995 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Вже на 5 курсі так сталося, що я потрапила до 16 школи працювати на пів ставки психологом, бо навчалась саме для роботи в закладах освіти. На той момент це було не про самореалізацію чи свідомий вибір — це була просто можливість підзаробити, бо грошей катастрофічно не вистачало. І я навіть уявити собі не могла тоді, що саме з цією професію в результаті буде пов’язане все моє життя…
Тут на фото якраз педколектив школи. Це 1995 рік. Дістати одяг якийсь красивий було майже нереально. А на мені червоний піджак, який кравчиня знайома пошила на замовлення з тої тканини, що вдома «про запас» лежала. Він тоді був об’єктом уваги всіх колег, навіть заміри знімали!
На той момент посада психолога в школах тільки-но була введена, ніяких матеріалів спеціальних не було. Пам’ятаю, як від руки переписували різні тести, вишукували та підлаштовували якісь методики, весь час доводилось щось вигадувати.
1996 рік
Останній дзвоник в педінституті. На фото Ганна Чепурна друга зліва. 1996 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Тут наш останній дзвоник в інституті. Багато з моїх одногрупниць зараз працюють за спеціальністю, мають ступені з психології. Наприклад, Наталя Білоусова — знана в Чернігові та Києві практична психологиня, яка працює з дітьми. Чи Тамара Панченко, яка викладає в університеті.
Матеріально тоді було дуже важко. На той момент про психологію як джерело прибутку взагалі не йшлося. Був кінець 90-х, я як раз заміж вийшла і була вагітна першим сином. Пам’ятаю, в школі тоді видавали талони на різні речі. Був на колишній вулиці Рокосовського магазин, де ковдри з Закарпаття, ще якісь речі на ті талони давали. І ще там стояв плуг! І от я вагітна місяці на 7-8 із чоловіком прямую до того магазину, аби купити той плуг, бо знайшли, де його можна було продати та отримати «живі» гроші. А ще тоді легко можна було бібліотеку зібрати, бо люди виносили на продаж все… Ми з чоловіком навіть змагались, хто що цікаве знайде.
1997 рік
Археологічна експедиція. Батурин, 1997 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
На цій фотографії — одна з археологічних експедицій вже після закінчення навчання.
Археологічна практика — це, мабуть, найяскравіші спогади з інститутських років. І археологія в результаті стала моїм справжнім хобі. До того ж практика археологічна стала також і практикою психологічною, бо в тих екстремальних умовах було одразу чітко видно, хто є хто.
Завдяки Володимиру Петровичу Коваленко, який навіть в ті складні часи вивозив великі експедиції, можна було на практиці ознайомитися з основами командної роботи, побачити, як складаються взаємини між людьми. Тоді було дуже скрутно з грошима та продуктами, було що й одну консерву на 10 людей ділили, і суп з однією банкою тушонки на 30 людей їли. Але на те ніхто не зважав! Оці експедиції, вони навчили бути щирою та відсіювати непотрібний формалізм, простіше ставитись до всього.
2005 рік
Святкова лінійка в ЗОШ №1, м. Чернігів. 2005 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Після декрету у 2001 році, знов повернулась до школи. Спочатку до 16-ї, потім вдалося перейти до ЗОШ №1.
Я тоді, після майже трьох років перерви, була дійсно здивована зростанням професійності колег. Пам’ятаю, що тоді почали вже різні семінари проводити, зустрічі творчих груп, і з’явилось відчуття, що я не одна, що вже якась спільнота психологічна постає. Тоді в школі працювали психологині Алла Георгіївна Скок, Ірина Миколаївна Ющенко, і от саме завдяки їхньому впливу, їхній роботі у директорки (тоді це була Геращенко Людмила Вікторівна) складалось певне розуміння того, якою має бути робота психолога саме в школі.
На початок 2000-х в першій школі дійсно була створена така демократична, європейська атмосфера, сюди постійно приїздили: американці, німці, англійці, ділились досвідом. Для тих років, то було дійсно щось! Для мене робота саме в цій школі, в цьому колективі була справжнім переворотом у свідомості. До речі, вже у 2000-х багато і дітей, і батьків звертались до психолога у школі, тобто це вже перестало стигматизуватися. Бо, пам’ятаю, на початку моєї діяльності часто чула таке: “Що я псих, іти до психолога?” і таке інше. Тоді ж вже стало реальним і заробляти додатково просто як психолог.
Тоді вже відчувалась певна стабільність, грошей стало вистачати, я другу дитину народила, пішла до аспірантури — здавалось, все йде на краще нарешті. А тут у 2008 почалася криза, потім Майдан, війна…
Дисертацію я захистила у 2013 році в Інституті соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України. В ті часи домінувала думка, що захист — це дуже дорого, потрібні великі хабарі. Але в цьому інституті такого і близько не було. Я, чесно кажучи, була неймовірна здивована та навіть вражена тією атмосферою, що там панувала.
2014 рік
Майдан Незалежності в Києві. 2014 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Оце фото — це 2014 рік, коли я після захисту вже поїхала отримувати диплом. Яскраво пам’ятаю той сонячний день, коли я сфотографувалась з цим чоловіком на Майдані (досі часто думаю, як його доля склалася, де він зараз), ту щиру атмосферу, що там панувала, загальний патріотизм, певну наївність, відчуття наближення змін у суспільстві. Була реальна надія на краще.
2015 рік
1 вересня ЗОШ № 1, м. Чернігів. 2015 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
А отут на фото 1 вересня 2015 року мого молодшого сина. Згадую, як всі приходили у вишиванках з власного бажання, як щиро співали гімн, яке піднесення відчувалося. Пам’ятаю, як на сцену вийшов батько одного з учнів, капітан Титарчук, воїн АТО, сказав дуже надихаючу промову, передав каску старшокласникам, а потім розплакався і пішов зі сцени. Я тоді не розуміла ще, чому у цього військового, цього героя було стільки емоцій. А насправді він просто тоді вже знав, як там важко на фронті. І, на жаль, усього за кілька місяців ми були вже на похороні цієї людини, бо він загинув на сході. І це стало одним з перших таких болючих досвідів, пов’язаних із війною з Росією та героїзмом наших хлопців.
Записка від учня-першокласника, ЗОШ №1, м. Чернігів. 2015 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Після захисту дисертації мені запропонували очолити кафедру психології в Чернігівському інституті післядипломної педагогічної освіти імені Ушинського. Чотири роки я пропрацювала в цьому інституті, і при цьому не полишала практику в школі. Бо для мене спілкування з дітьми — це щось більше за просто роботу. От тут на фото одна з записочок, які мені писали учні-першокласники та підсували під двері. Це от таке свідчення довіри, свідчення того, що в дитячому середовищі спілкування з психологом вже не було покаранням чи чимось, чого варто соромитись.
Скажу, що на той момент вже цікавість до вивчення психології була дуже великою. Ну і, відповідно до викликів часу, ми стали проводити багато заходів і для воїнів АТО, і для їхніх родичів, і для внутрішньо переміщених осіб, і для волонтерів. І це був дуже великий досвід, бо ситуація потребувала швидкого реагування, треба було розібратися, зорієнтуватися, яку допомогу надавати. Ну і, плюс, на цей час в мене вже була стабільна практика з психологічного консультування.
2021 рік
Проєкт за підтримки Фундації прав людини «Мир в цифрову епоху», Чернігівська Політехніка. 2021 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
У 2019 році сталось так, що я почала працювати в університеті «Чернігівська Політехніка» і саме тут я себе відчула, як то кажуть, на своєму місці. Тут я змогла поєднати і напрацювання, практичну і педагогічну свою частини, і наукову роботу. Плюс університет дав змогу брати участь в різноманітних семінарах та заходах, в тому числі і міжнародних. Це, наприклад, такий неймовірний проєкт «Мир в цифрову епоху», що реалізувався другий рік поспіль за підтримки Фундації прав людини і який є справді крутим без зайвого перебільшення.
2019 рік
Запис радіопередачі з Олександром Соломахою. 2019 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Мене стали запрошувати на усілякі заходи на рівні міста, на радіо та телебачення, де я мала змогу поділитися психологічними знаннями. Це все про те, що психологія остаточно сформувалася у нас як наука, ставлення до неї стало абсолютно довірливим з боку суспільства. На цьому фото ми розмовляємо з чернігівським радіоведучим Олександром Соломахою про прояви агресивності в молодіжному середовищі.
2022 рік
Початок війни з Росією. Підвал. Чернігів, лютий 2022 рокуФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Війна, обстріли, підвал… От я наче і дуже багато спілкувалась з військовими, біженцями, волонтерами починаючи з 2014 року, знала, як і що там на фронті відбувається, але відчути просто на собі оцей миттєвий перехід зі звичайного життя до військового — то було надзвичайно складно… До того ніхто не був готовий.
Але це фото — воно все одно не про мене, а про психологію. Я працюю в психологічній службі Національного університету «Чернігівська Політехніка» під керівництвом Філіпович Вікторії Миколаївни. І от пам’ятаю, як 24 лютого я бігла швидко з магазину, купивши якісь продукти, думала собі про сіль, про хліб, аж тут мені телефонує проректорка Мельник Ольга Євгенівна і каже, що ми ж не маємо кидати дітей, ми маємо надавати все одно психологічну підтримку. І ця наша служба як працювала, так і працює 24/7.
Згадую, як із цього погреба вилазила, бо там зв’язку не було, і одразу починались численні телефонні розмови, групові та індивідуальні чати, спілкування, взаємна підтримка… Намагалась фото якісь викладати, писати щось мотивуюче, підбадьорливе. І от це все давало змогу відчути власну потрібність, легше пережити те, що відбувалось.
Семінар в Костополі Рівненської обл. Квітень 2022 рокуФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
Ну і вже в евакуації, коли з’явився стабільний доступ до інтернету, до зв’язку, я вже отримала можливість консультувати людей з різних куточків України та з-за кордону. Сталося так, що це були здебільшого мами, які евакуювалися разом з дітками і які перебувають далеко від дому. А це вже фото з тренінгу для психологів та соціальних працівників в місті Костопіль Рівненської області, де ми були в евакуації.
І от зараз вже мені здається, що вся моя історія про психологію, все оце професійне становлення довжиною у життя нашої незалежної України, воно було підготовкою, тренуванням для того, аби зараз мати змогу допомагати людям, полегшувати їхнє життя. Моя професія, яка до того приносила мені задоволення, прибуток, можливості для кар’єрного зростання, стала для мене опорою та дозволила зберегтися в цих умовах.
Випускники-бакалаври «Чернігівської Політехніки». Червень 2022 рікФото: З особистого архіву Ганни Чепурної
А на останок — фото нашого вже воєнного випуску бакалаврів. Я дуже сподіваюсь, що більшість з цих наших вже колишніх студентів стануть магістрами. Для мене ця яскрава, радісна світлина — це свідчення того, що життя продовжується!
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
