Регіна Гусак – директорка чернігівського навчально-реабілітаційного центру для дітей з особливими освітніми потребами. У час активних бойових дій в Чернігові пані Регіна разом з колегами організували польову кухню, де готували страви для військових, тероборони та цивільного населення, розвозили їжу по мікрорайонах.
Ми ділимося її історією та спогадами у спеціальному проєкті сайту Чернігів.City "Життя в облозі".
За день годували понад 2 000 людей
Пані Регіно, ви керуєте закладом для дітей з особливими освітніми потребами, і у час війни це є, певно, суттєвою додатковою відповідальністю. Перші дні від початку повномасштабного вторгнення у лютому – як вони пройшли для вас?
У перший день війни ми прийшли до навчального закладу і спробували організувати, як змогли, дистанційну форму навчання. Встановили зв'язок з кожним з наших учнів, дізналися, як у них справи, чи в безпеці вони, чи знають, де найближче до них укриття, чи все нормально з батьками, чи потребують вони чогось – харчів, соціально-психологічного супроводу, евакуації і т.д. Слава Богу, на той момент все у всіх було під контролем.
Потім, вже під час активного бомбардування нашого міста у нас одна дитинка отримала поранення і загинула. Це був для нас шок, стрес… Але так сталося… не зважаючи на те, що батьки – дуже гарна родина, вони усвідомлювали всю свою відповідальність і якраз направлялися в укриття, але не встигли добігти до нього…
У разі потреби ваш заклад міг евакуювати дітей з міста?
Так, ми зверталися до волонтерів, і вони нам допомагали евакуювати наших учнів. На жаль, ми такої можливості не мали на той час. А зараз завдяки волонтерам у нас є два мікроавтобуси по 8 місць, тобто 16 діток ми зможемо евакуювати, якщо буде, не дай Боже, така необхідність.
Регіна Гусак
Польова кухня, яку організував колектив навчально-реабілітаційного центру, вже увійшла в історію оборони міста. Розкажіть, будь ласка, як усе починалося?
Ми розпочали тісну співпрацю з фахівцями Червоного хреста. Це був перший день, ранок, ми були вже усі на робочих місцях, і вони сказали: "Тут уже тероборона гуртується, процеси усі налагоджують. Хлопці хочуть кави, чаю гарячого". Ви ж пам’ятаєте, яка була погода – виснажлива, неприємна, тож треба було чогось гарячого хлопцям приготувати. А з харчів у нас був тоді тільки кип’яток, і ми готували чай та каву.
В цей же день до нас прибігли мешканці сусідніх будинків і запропонували свою допомогу: хтось притягнув сітку картоплі, хтось курку зварив вдома і бульйон вже приніс… І поступово ми прийшли до того, що за день ми годували 1 500 військових і близько 900 цивільних осіб.
Поки була електрика, ми готували у себе на харчоблоці – у нас є велика електроплита, котел. А коли вже пропала електрика і вода, ми почали готувати на вогнищах. І саме тоді ми годували найбільшу кількість людей.
Чернігів вистояв завдяки самовіддачі людей
Люди, які усе це готували – це був лише ваш колектив, чи доєднувалися волонтери?
В основному це був технічний персонал нашого навчального закладу: помічники вихователя, комірники, кухарі. Але також долучалися і мешканці нашого мікрорайону – хтось згадував, що колись в студентстві мав фах кухаря, прийшов, згадав усі пропорції… і почали готувати, нам допомагати. Щоб було нам зручніше, люди розбирали, наприклад, м'ясні продукти по домах, бо газ був, і готували на газу бульйони, варили м'ясо, приносили нам зранку, і ми вже з цього щось робили.
Тобто була довіра з місцевими мешканцями, ви не переживали, що хтось щось собі забере?
Ні, такого жодного разу не було і не могло бути, інакше якби вже на такому рівні щось у нас зникало, хтось би взяв м'ясні продукти і зник, Чернігів би не вистояв. Я думаю що завдяки самовіддачі простих людей ми і вижили, вистояли.
Де ви брали таку величезну кількість продуктів?
Добрі люди, різні волонтерські організації… Також надсилали нам гуманітарну допомогу з Польщі, Канади, Італії, з Києва передавали постійно наші колеги, і навіть люди, яких ми не знаємо, але вони читали про нас на фейсбуці, передавали, хто що міг.
Картоплі у нас дуже багато досі є. І ви знаєте, я згадую свою прабабусю – вона 1910 року народження, вона пережила голод, діти померли, і вона до продуктів ставилася з великим трепетом, і так само тепер і ми. От зараз у нас залишилася стара картопля, і ми не можемо просто її утилізувати, хоча в нас є вже молода. Ми намагаємося якось її використати, бо ми тепер знаємо її ціну.
Були у нас і прикрі моменти, коли, наприклад, з Івано-Франківська, з заходу України передавали сюди вже готові страви. Там жіночки збиралися, селищні ради, усе це готували… І воно усе доїхало до мосту, а він вже був підірваний. Деякі продукти зіпсувалися. А тоді вони були так потрібні! Це був дуже прикрий момент, тому що ми вже знаємо ціну цим продуктам.
Регіна Гусак
Як діти пережили облогу Чернігова
У той час, коли колектив центру готував їжу, ваші вихованці ховалися від обстрілів у своїх домівках. Поговорімо про цей аспект війни – як переживали облогу міста діти з особливими потребами?
Дуже важко, адже не всі наші учні усвідомлювали взагалі, що коїться. Вони сильно відчували цю страшну вібрацію, батьківську нервову напруженість. А наші діти ж більш чутливі, ніж звичайні, тому їм було дуже важко.
Але ми започаткували невеличкий проєкт соціально-психологічного супроводу. Не тільки для наших учнів, а і для інших дітей. І за допомогою арт-терапії, індивідуального та групового консультування ми намагаємося виводити дітей зі стресового стану.
Регіна Гусак
Якщо дитина, наприклад, на візочку живе у багатоповерхівці, і потрібно спускати в бомбосховище – як виходили з цієї ситуації?
У нас є гарний приклад – тут неподалік проживає мама з дитиною і бабусею, вони на восьмому поверсі, але у період активних бойових дій увесь час були у бомбосховищі. І їм там усі допомагали. Вони тільки один раз на добу підіймалися, їм допомагали сусіди. Знаєте, такі ситуації дуже гуртують людей, вони зразу демонструють хто є хто. 99% людей демонструють свої найкращі якості.
Як щодо батьків, як вони справлялися? Адже, наприклад, діти з розладами аутичного спектра, дуже сильно реагують на настрій та поведінку дорослих.
Наші батьки – це дуже сильні люди. І вони справлялися завдяки тому, що, як кажуть, "ніхто крім мене". Якщо раніше вони могли привести дитину до навчального закладу, дитинка знаходилась у нас і вони могли відпочити, набути ресурсу в цей вільний час, то під час війни вони 24/7 були з дітками. Тому ми теж проводили консультування з батьками, намагалися їх ввести в ресурсний стан. Але вони справились.
Нижче дивіться повну відеоверсію інтерв'ю:
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
