Новоселівка. Мабуть, назву цього населеного пункту знають вже далеко за межами Чернігівщини. Таку небажану славу Новоселівці принесли "руські асвабадітелі" та їхній кривавий "руський мір". Все тому, що села тепер просто немає...
Новоселівка стала рубежем оборони Чернігова, прийнявши на себе нескінченний потік смертельних залізних дарів від путіна та росіян. Через щоденні обстріли спочатку жителі села стали людьми підземелля, а потім і людьми вулиці. Ще нещодавно затишні домівки новоселівців окупанти перетворили на страшну сіру суміш із заліза, цегли, попелу та землі.
Рум-тур
"Я запрошую вас до нашого будинку, який ми з чоловіком робили будиночком своєї мрії. Ми старалися, ми його будували. Але ...прийшов "руський мір" і залишив нас без нічого", - плаче господиня Валентина Крикунова та показує стіни, що залишилися від її дому.
Далі швидка екскурсія по дому. Весь будинок можна оглянути відразу. Кімнати, меблі, оздоблення - все це малюється лише уявою, такий собі тяжкий віртуальний рум-тур.
"Тут в куточку була ванна. Велика ванна, простора. Я казала чоловіку, що можна було машиною розвертатися в нашій ванній. А тут була моя улюблена зона, де я любила готувати - кухня. Далі була зона відпочинку, де ми всі любили відпочивати, ну а далі була спальня", - розповідає Валентина Михайлівна.
Своє житло родина Крикунових почала прибудовувати у 2007 році до дому, який в кінці 80-х років минулого століття збудувала свекруха пані Валентини. Два роки будівництва і вже з 2009-го подружжя жило та обживало своє гніздечко у власній окремій частині будинку.
"Багато спогадів про цей будинок: як ми фундамент під нього закладали, як ми цеглу купляли, як ми це все будували. Було дуже важко і в один із днів нас "звільнили". Це дуже тяжко", - зітхає жінка.
24 лютого
Ще пів року тому в оселі родини Крикунових лунав сміх та щоденні буденні розмови. Тепер потрібно усвідомити, що твого дому більше немає, тепер ти людина вулиці. У тебе в країні жорстока війна, тут російські військові вбивають чоловіків, жінок та дітей. Навмисно розстрілюють з танків та скидають бомби на школи, лікарні, стадіони, торгові центри, об'єкти критичної інфраструктури та житлові будинки. В те, що українців прийшли вбивати повірити було складно. Не повірила і Валентина Крикунова.
"Коли все це розпочалося 24 лютого, я не повірила в те, що це війна. Я збиралася на роботу, коли почула перші вибухи. Спочатку подумала, що це коти граються в будинку. Але це були вибухи. Наші вікна виходять на поле, тому було видно як наші військові, наші Захисники, наші солдати давали відсіч", - згадує Валентина Михайлівна.
Вид на поле з вікнаФото: Чернігів.City
Вже з першої ночі вторгнення російських нелюдів на Чернігівщину родина Крикунових переховувалася в льосі. Піднятися в будинок можливість була лише тоді, коли обстріли вщухали. Так тривало до 11 березня.
"11 березня хлопців з нашої тероборони попередили, що буде знову авіаналіт. Куди впаде бомба ніхто не знав. Від цих авіаударів наша хата підскакувала сантиметрів на 10, а крізь забиті вікна просвітлювалася така заграва, що навколо все сяяло", - згадує пані Валентина.
Вимушені втікачі
До цього Новоселівка вже пережила декілька авіаударів: воєнні злочинці скидали свої вбивчі бомби біля гуртожитку та на горі села. Тож Крикунови вирішили, що треба тікати і ризикнули піти попри звуки обстрілів.
"Ми весь час йшли полем. Ми не знали, чи ми дійдемо до місця, чи не дійдемо. Весь час думки в голові, чи обстріляють нас. Але, слава Богу, ми залишилися живими", - згадує Валентина свій нелегкий та небезпечний шлях.
Важко згадувати березневі події у НовоселівціФото: Чернігів.City
Валентині треба було додому, в сараї ще залишалося господарство - кури та гуси, покинути їх на голодну смерть господиня не могла. Тож, аби нагодувати домашню птицю, Валентина з чоловіком попри смертельну небезпеку кожен день проривалися до рідного села. Так було 12-го березня, і 13-го, і 14-го. Повертатися довелося під обстрілами, росіяни якраз гатили по тому краю села, де жили Крикунови.
"Коли ми останнього разу приїхали додому, взяли мішок картоплі, дві банки консервації і нас почали обстрілювати. Я вибігла з хати і зрозуміла, що перший приліт був недалеко від нас, біля сусідів. Другий теж був недалеко - метрів 100 від нас. Ми схопили з чоловіком велосипеди і почали вибігати з двору і тут був третій приліт. Від нього дуже оглушило, бо це було зовсім поруч біля нас. Ми тікали, а поруч стріляли з мінометів, навіть не знали зможемо добігти чи не добіжимо", - розповідає жінка.
Люди вулиці
Після останнього вибуху Валентина Михайлівна відчула пекучий біль в нозі, спочатку вирішила, що роздробило п'яту, але яке це має значення, коли ти опиняєшся перед смертельною небезпекою? Тільки добігши до середини поля жінка подивилася на свою ногу. Слідів від крові не було, взуття ціле, тому, трохи заспокоївшись, жінка з чоловіком продовжили свій шлях в укриття. Але, як стане відомо згодом, це був останній день, коли вони бачили свій будинок.
"14 березня, вже ввечері, нам повідомили, що нашої хати більш немає. Оскільки тривали бої, нас не пускали сюди прийти та побачить вцілило хоч щось. На той час, коли нас допустили до хати, ми вже виплакали багато сліз і були готові побачити, що в нас нічого не лишилося, але це не допомогло. Дуже і дуже боляче, коли ми прийшли і побачили обгорілі стіни, де немає нічого, - не може стримати своїх емоцій пані Валентина та на її очах вкотре з'являються сльози. - Коли ти старався все життя працював, дбав, щоб у тебе все було, і в один "прекрасний" момент лишився без нічого".
Воєнні злочини проти мирних людей не можливо забути, а людське горе не можливо пробачити, але треба жити далі, а значить рухатися вперед. Тому родина Крикунових дружньо стала до роботи. Спершу розгрібали завали на згарищі та збирали металолом, який залишився від техніки та меблів, інструментів та інших побутових предметів.
"Ось мої швейні машинки: це була професійна електрична швейна машинка, ще одна від мами дісталася у спадок - ножна швейна машинка, ще одна схожа, тільки ручна, то свекруха мені подарувала. Три і згоріло. На іншій купі лежить матрац зі спальні, батареї, газові плити, морозилки. Все, що ми надбали за наші роки, все погоріло, все згоріло, немає нічого", - зітхає Валентина Михайлівна.
І хоча цьому подвір'ї в Новоселівці війна залишила свої глибокі сліди та попелище, Валентина з чоловіком впевнені, що прийде час і вони знову будуть господарювати у власному домі, знову лунатиме сміх і буденні розмови. Поки ж Валентина майже щодня навідується до свого рідного подвір'я, де день за днем наводить лад. У вцілілому льосі облаштували тимчасову схованку від спеки. Наразі родина винаймає житло та мріє повернутися додому.
"Ми не здаємося, поки посадили город біля хати. Але ми дуже хочемо відбудувати цей будинок і дуже хочемо повернутися додому. Назад", - стверджує жінка.
росія - країна терорист
#russiaisaterroriststate
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
