Спогади...Вони можуть повертати людину у часи найпрекрасніших відчуттів або ж навпаки, в період, коли переживаєш найбільші потрясіння.
До 24 лютого українці жили звичайним мирним життям: одружувалися, народжували, планували майбутнє. І так було не одно десятиліття після перемоги над фашизмом. Та мир виявився таким мінливим: спочатку росія привела "зелених человєчков" в український Крим, потім в український Донбас, а потім російські вбивчі машини та літаки перетнули всю лінію українського кордону з рф та частково рб.
Бомжі з пропискою у паспорті
На Чернігівщину російські вбивці прийшли голосно - зранку 24-го обласний центр вже був під обстрілами і палав. Ворог швидко наближався до Чернігова і пострілів ставало все більше і більше.
Людмила Ярмоленко проживала в будинку на околиці обласного центру, в чудовому мальовничому мікрорайоні на березі Десни Бобровиця. У свій дім господиня вкладала і гроші, і душу, хотілося, щоб було комфортно та затишно. Щоб це був не просто дах над головою, а своє укриття та прихисток, який надає сили, підтримує, місце, де можна сховатися від негараздів та проблем.
Тепер будинку більше немає. Його знищили. Його знищили нелюди. Його знищили нелюди з сусідніх територій. Вони перетворили працьовиту господиню на "людину вулиці":
"Ми наживали своє добро все життя, будували все життя, частину свого будинку прибудували до половини, де жила моя покійна матір. А тепер...ми стали бомжами з пропискою у паспорті. Хто не пережив цього - ніколи не зрозуміє, навіть тут, в Чернігові", - плаче пані Людмила.
Більше немає домуФото: Чернігів. City
Початок страшного сну
Спогади про домівку та біль втрати гальмують та стримують людське сприйняття реальності та відчуття часу. Жінка не пам'ятає точних дат всіх жахливих подій того страшного березня, для неї все злилося в одну суцільну боротьбу за життя.
"Все перемішалося в голові наче в якомусь страшному сні, - говорить жінка. - Але головне, що ми живі".
Тим паче коли знаєш, що твоє життя та життя твоїх рідних було в смертельній небезпеці, коли твоє місто під постійними обстрілами та бомбардуваннями. Війна – це випробування, і чернігівцям довелося його пройти повною мірою.
В ніч вторгнення ворожих окупаційних військ жінка була на роботі. О 5:15 ранку телефонний дзвінок назавжди перевернув її життя.
"24-го діти пішли на службу. Вони в мене військові - донька та зять. І коли почалася війна, о 5:15 донька була на зв'язку. Вона мені подзвонила і каже: "Мама, почалася війна. Треба зібрати документи і всі необхідні речі, тому що вони сунуть - хмарою", - розповідає пані Людмила.
Тож додому Людмила Ярмоленко більше не повернулася, після роботи одразу пішла до доньки, а зібрати документи попросила сина, який в той час був вдома на Бобровиці.
"Синок, почалася війна, ні на яку роботу не йди, - попросила пані Людмила сина, - Збери всі документи по хаті, паспорти, та заховай десь в бетоні у льосі, щоб не згоріли".
Син завдання виконав, але будинок на Бобровиці не покинув, обстріли пересиджував у підвалі. З 28 лютого цей район міста почали щільно обстрілювати, на вулиці не стало світла, потім газу. Син пані Людмили облаштував собі укриття в гаражі, де був спуск у підвал. Коли було світло, зігрівався електричною дуйкою, потім, поки в машині залишався бензин, включав генератор. Людмила Ярмоленко вкотре наполягала, аби син покинув домівку і переїхав у місто до сестри.
"Я казала, щоб приїхав сюди, а він відповів, що хата ще стоїть. Аби життя залишилося, приїжджай, - наполягала жінка, - Але ні, сидів там до останнього, поки ...".
Прильоти
А потім були прильоти, перший раз вибуховою хвилею від розриву снаряда пошкодило частину дому, повибивало вікна, двері. Другий прильот не залишив від рідного дому пані Людмили і сліду. Дві спальні, зала, кухня, ванна кімната з туалетом - все зникло в одну мить. Шматки погорілого металу - те, що залишилося від побутової техніки, а від швейних машинок пані Людмили зовсім не залишилося і згадки.
"Залишився тільки металолом, а так все погоріло, ми в чому були в тому і залишилися", - розповідає жінка.
Тоді, нарешті, син послухав матір та приїхав до своїх рідних. Чоловік з мікрорайону Бобровиця до вулиці Захисників України добирався дві з половиною години велосипедом. Зміг забрати лише ті речі, які зібрав раніше та зберігав у підвалі гаража. Як потім розповів рідним, потрапив під такі інтенсивні обстріли, що неможливо було ні йти, ні їхати.
"Син прийшов вже зовсім ніяким, блідим, наляканим. Я дивлюсь на нього, а його так колотить, я навіть думала його паралізує. Каже, мамо, в нас немає хати, нічого не залишилося. Я йому відповіла, що найголовніше це те, що ми залишилися живі", - не може стримати слів пані Людмила.
Єдиний народ
І почалася боротьба за виживання. В оточеному місті, без звичних побутових умов, без достатньої кількості їжі, але ці біди тільки об'єднали людей, будинки та вулиці. Це була спільна боротьба - разом цивільні та військові демонстрували згуртованість, стійкість та незламність духу перед лицем ворожого вторгнення. Російські загарбники могли вбивати та знищувати наших людей і домівки, але так нічого і не змогли зробити єдиному народу.
"Наша п'ятиповерхівка згуртувалася. Над нами літали літаки, тож ми три тижні сиділи всім під'їздом в підвалі, так було легше виживати. І на Бобровиці люди намагалися підтримати один одного та наших військових. Син віддав хлопцям з Тероборони газовий балон, щоб гріли їжу, сусіди несли консервацію і все, хто що мав. Я казала, щоб все давали і віддавали з погребу нашим Захисникам, щоб наші хлопці були не голодні", - розповідає Людмила Ярмоленко.
Руській мір показав всьому світові своє справжнє обличчя смерті та розрухи. Багато чернігівців бачили смерть: бачили як гинуть молоді хлопці, які встали на захист рідного Чернігова; бачили, як гинуть беззбройні мирні чернігівці в черзі за хлібом, водою чи ліками. А хтось і сам висів на волосинці від смерті, як син пані Людмили. Про це жінка дізналася вже згодом.
"Літали безпілотники і син вирішив піднятися залізною драбиною на невеликий балкончик, щоб подивитися, що ж там гудить. Коли почав збиратися нагору, заціпився одягом за гачок і трохи замешкався, щоб відчепитися. Це його врятувало, бо саме в цей момент на нього летить снаряд, пробиває наскрізь залізні сходи та стіну, а сина не зачіпає. Якась мить і мого сина вже не було в живих. Його врятував Господь", - від емоцій на очах у пані Людмили з'являються сльози.
В такі моменти зайві будь-які слова. Якби не було важко втрачати дах над головою, та будинок - це лише стіни і стеля, які можна звести заново. У людини такої можливості немає. Люди вулиці залишилися без свого рідного дому, але вони вижили, а значить разом ми зможемо подолати всі негаразди і все буде Україна!
росія - країна терорист
#russiaisaterroriststate
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
