28 жовтня 1944 року нацисти були вигнані з території України. Саме тоді радянські війська вийшли на околиці міста Чоп на Закарпатті. Натомість українські землі опинилися під контролем радянської влади, для якої воєнні злочини були звичайною справою.
Однак, за масові вбивства і геноцид українців від рядянських "братів" під час Другої світової росію поки не покарали.
Друга світова війна
Друга Світова війна розпочалася для України 1 вересня 1939 року із бомбардувань Львова. 11 вересня гітлерівці увійшли до Галичини, але за таємними домовленостями між Гітлером і Сталіним німецькі війська за 2 тижні відступили на захід. 17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР.
Восени 1939 року СРСР окупував частину Польщі разом із західноукраїнськими територіями, які на той момент входили до її складу. Радянська пропаганда прювала на повну і подавала це як «визволення та воззʼєднання» українських земель, тож спочатку деякі українці навіть вітали радянські війська.
Радянські війська роздають пропагандистські газети мешканцям Західної України та Білорусі під час вторгнення до Польщі, вересень 1939 року. Фото: Getty Images-"Бабель"
Але вже скоро на захоплених українських територіях радянська влада показала своє справжнє обличчя та влаштувала масовий терор. Увʼязнювали і розстрілювали колишніх військових, політиків, релігійних діячів, представників інтелігенції, чиновників, активістів національно-визвольного руху, підприємців з місцевої «буржуазії» та селян, які не хотіли вступати до колгоспів. Здебільшого це були обвинувачення у контрреволюційній діяльності.
На початку літа 1941 року тюрми на Західній Україні були переповнені. Станом на 10 червня 1941-го в них утримували близько 73 тисяч людей попри загальне обмеження у трохи більше ніж 30 тисяч.
Евакуація "марш смерті"
22 червня 1941 року розпочалася війна між вчорашніми союзниками – Третім Рейхом та СРСР. Керівництво НКВС спочатку намагалося вивезти увʼязнених. Евакуацію встигли провести лише у кількох місцях, але більшість арештантів так і не прибули до кінцевого пункту.
Транспорт найчастіше використовували для вивезення радянського командування та цінних речей. Більшість увʼязнених відправляли пішки на «марші смерті». Дорогою їх розстрілювали конвоїри, а іноді бомбила німецька авіація, приймаючи за радянські частини, що відступали. Тим, кого вивозили залізницею, пощастило не більше — їх спалювали чи підривали разом із вагонами. А на станції Заліщики на Тернопільщині 14 вагонів із політвʼязнями скинули зі зруйнованого мосту у річку Дністер. У кожному вагоні було 50—70 людей, ніхто з них не вижив.
Але фронт швидко наближався. Тоді з Москви прийшла телеграма-інструкція від самого Берії:
"розстріляти всіх, хто проходив за статтею про контрреволюційну діяльність", а таких була більшість.
Масові вбивства увʼязнених, червень—липень 1941 року
Тож, зрештою, майже у всіх вʼязницях Західної України розпочалися масові розстріли — у Луцьку, Станіславі (Івано-Франківськ), Тернополі, Рівному, Дубні, Ковелі, Дрогобичі, Володимирі-Волинському та багатьох інших містах.
Спочатку людей розстрілювали звичним для органів НКВС способом — пострілом у потилицю у спецкамері. Багатьох перед смертю катували. Але фронт швидко наближався, тому розстріли поставили на потік — людей зганяли в камери та розстрілювали з автоматів через віконце для передачі їжі або кидали туди гранати. Убитих спочатку вивозили вантажівками та ховали у спеціальних місцях, а пізніше ховали вже на подвірʼях та у підвалах вʼязниць.
Одна з найстрашніших трагедій сталася у Львові: тут у чотирьох вʼязницях НКВС розстріляли, за різними оцінками, від трьох до пʼяти тисяч людей.
"З двору двері вели до великого приміщення, з горою трупів під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв — від 15 до 60 років, але переважна більшість 20—35 років. …У наступній камері дві дуже молоді жінки, задушені, зі шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят із розбитими черепами. …Ще один прояв звірства — відрізані пальці, знята пасками шкіра на спинах. …Усе. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 років життя. Ніхто з нас так і не натрапив на живих", - зі спогадів Івана Кіндрата про побачене у вʼязниці на вулиці Лонцького після відступу радянських частин зі Львова у 1941 році.
Тіла розстріляних українців у дворі вʼязниці Львова, липень 1943 року. Українці шукають тіла родичів у дворі вʼязниці у Львові, липень 1943 року.Фото: Getty Images / «Бабель»
У самому Львові почалися облави, будь-кого могли затримати на вулиці й оголосити шпигуном та диверсантом.
Коли німецькі нацисти окупували Львів, вони спеціально відчинили двері вʼязниць та розкопали тіла вбитих — для антирадянської пропаганди. Зі свого боку радянська влада намагалася повісити цей злочин на нацистів.
Цей злочин радянських вбивць підпадає під категорію воєнних злочинів за нормами тодішнього міжнародного права — Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років, про дотримання яких постійно заявляв Радянський Союз під час Другої світової війни, але поки за ці вбивства ні радянський союз, ні росію не покарали.
Приблизна кількість людей, розстріляних НКВС у вʼязницях на Західній Україні, сягає 22 —24 тис. осіб.
Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» у Львові. Фото: Wikimedia/ Бабель
За матеріалами видання "Бабель"
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
