Неля Лавріненко – директорка приватного закладу освіти “МудрАнгелики”. Під час облоги Чернігова школа стала прихистком для сотень людей. Одні шукали тут порятунку від обстрілів, іншим просто не було куди піти, адже їхнє житло було зруйноване росіянами. Пані Неля разом з колегами вчителями облаштовували сховище, готували, розвозили гуманітарну допомогу по місту і в цей час вірили – коли усе це закінчиться, школа знову наповниться дитячими голосами та сміхом.
Ми ділимося її історією та спогадами у спеціальному проєкті сайту Чернігів.City "Життя в облозі".
Двері школи були відкриті для тих, хто шукав тут прихистку
Пані Нелю, про те, що росія готує повномасштабний наступ на Україну, нас попереджали заздалегідь. Наскільки ймовірним ви вважали такий розвиток подій і чи готувалися якось до війни?
Я вважала ймовірним такий розвиток подій опираючись на ту інформацію, яку я читала, слухала, аналізувала… Ми в школі почали готуватися з періоду, коли по всій Україні, а потім і в Чернігові, почалося замінування шкіл. Це було для мене дзвіночком, що треба до чогось гіршого готуватися. Тому ще на початку січня, в період канікул, ми зібрали колектив і запросили хлопців, які у 2014-2015-му були на Сході, аби вони розказали, як нам, цивільному населенню, готуватися, реагувати на такі події, як виглядає валіза безпеки, як краще виїжджати з міста…
На першій такій зустрічі колектив дивився на це досить непевно, дехто навіть підходив і казав – “що ви нас так лякаєте”?… На той час рекомендації хлопців, які пройшли АТО, стосувалися тих подій, які були на Сході. І ніхто не міг передбачити, що події тут, на Чернігівщині, будуть розвиватися зовсім інакше.
Чи були під час облоги моменти, коли вам ця підготовка знадобилася?
Так, по-перше, я для себе визначила, що я точно не буду виїжджати. І говорила колегам, що в разі чого ви можете приїхати сюди, я буду тут, і в школі буде можливість укриття для вас і вашої родини.
24-го числа я, як і всі, прокинулася від вибухів… Зайшла у фейсбук і побачила підтвердження, що почалося… Тоді я зайшла на вайбер канал нашого педколективу і написала, що почалася війна.. Потім, коли вже в травні-червні більшість колективу повернулася, ми говорили, що для всіх це було перше повідомлення про війну.
Неля Лавріненко
Що ви робили 24-го лютого?
Я вийшла з дому як, що називається, чоботар без чобіт. Коли усім кажеш, що треба зібрати валізу, а у самої ще речі на поличках. Перше, що я зробила після повідомлення для колективу, склала свій наплічник і поїхала в школу. Тут була тільки охорона і я. З однієї сторони, ти цього очікуєш, а з іншої – до кінця не віриш…
У мене на 9-ту годину був запис на манікюр, і я поїхала (сміється – ред.). Мені зробили одну руку, тому що була вже переписка про те, що стріляють дуже близько… І я забрала майстра з сином, і ми повернулися до школи.
Далі почали обдзвонювати колег, цікавитися хто де, хто можливо вже виїхав. Я ще раз нагадала, що двері школи відкриті. Але тоді ще люди мало вірили, що це далі кордону піде, багато хто лишався вдома. А ввечері нас вже побільшало, до школи почали йти люди з навколишніх будинків.
Найважчими були ночі, бо в цей час привозили людей
Скільки у перший день тут у школі вже було людей?
В перший день близько 70-ти. А на 3-4-й день нас вже близько 200 було. Найбільша кількість, яку я нарахувала – 215. Деякі люди були тут з нами від самого початку і до квітня місяця, хтось виїжджав, але на їхнє місце прибували інші. Для мене найважчими були ночі. Тому що вночі бомбили місто, і до нас привозили тих, хто лишився без домівки.
Тобто у вас був один з центрів, куди привозили людей?
Так, і тероборона, і поліція привозили до нас людей. Не знаю чому, адже ніде не фігурувало, що тут є укриття. Люди про це дізнавалися з різних джерел. Хтось чув від знайомих, але в першу чергу приходили люди, які живуть навколо і які колись працювали в цій будівлі. Тут колись був і гуртожиток. Ми не відмовляли, бо розуміли, що поки є можливість, ми приймаємо всіх. Підтягувалися люди з дітьми, найменшій дитині було 3 місяці…
Неля Лавріненко
Як облаштовували побут?
Ми розміщували людей в коридорі нижче рівня землі, цей коридор був повністю заповнений людьми. І у нас в школі якраз були запаси їжі. Ми вчимося по триместровій системі, і у 20-тих числах лютого у нас були канікули. А в канікулярний час, коли діти на відпочинку, наша кухня робить заготовки. І в понеділок-вівторок дівчата якраз попрацювали над заготовками, тому морозильні камери були готові до прийому дітей ще на 1,5 місяця.
Потім, коли хлопці з тероборони вивозили людей з міста, я просила, і вони на зворотному шляху заїжджали до моєї мами, яка жила в Анисові, і привозили нам картоплю, моркву, буряк – продукти, яких не було тут в заготовках.
Ми годували дітей та людей похилого віку, які тут увесь час перебували. Наші вчителі ставали на кухні і готували. Ранок починався близько 6-ї години, коли ми починали готувати сніданок, потім обід. В перерві між сніданком і обідом ми прибирали в школі, адже хотіли, щоб наші діти повернулися в збережене приміщення. Хлопці і дівчата, які тут проживали постійно, також підключалися. Згодом, коли не стало води, носили воду. Пізніше, коли зникало і світло, підключали генератор, який нам надали партнери, тож ми могли принаймні кип’яток мати завжди. Але генератор не витягнув би наших потужних електроплит, тож ми на задньому дворі школи розводили багаття і варили їжу там.
Згодом біля монастиря був приліт в будинок, люди лишилися без можливості нормально приготувати їжу. І ми домовилися, що усі діти з того будинку на сніданок, обід та вечерю будуть ходити до нас.
Колектив за цей час став як родина
Якщо говорити про колектив школи – скільки тут в місті залишилося людей?
Люди були в різних місцях – були у нас вчителі, які перебували і в Михайло-Коцюбинському, і в Лукашівці в окупації… І навіть там примудрялися вести уроки – з телефону з погреба! Це просто унікальні люди, я вважаю.
Ми теж тут, коли було світло, вели онлайн-уроки через зум. У перебіжках між приготуванням їжі та прибиранням. Насправді як говорять ті, хто був у окупації, це була віддушина – робота з дітьми рятувала психологічно. Ти збирався, щось готував під ліхтариком вночі, вдень щось на світлі фотографував, аби дітям це якимось чином передавати… Аби їм було цікаво на уроці.
Взагалі тут у школі нас з колективу було десь шестеро-восьмеро, плюс чоловіки, брати, сестри. І, чесно кажучи, після усіх цих подій ми тепер як родина.
Наскільки я знаю, під час облоги на базі вашої школи працювали і волонтерські ініціативи, розкажіть про них.
У березні до нас звернулися волонтери, і ми їх з великим задоволенням пустили до нашої школи. Було розуміння, що треба допомагати і військовим, і тим, хто лишився в місті. Я в першу чергу мала подбати про тих, хто є тут в школі, але хотілося щось іще взяти під свою відповідальність. Тому, коли по будинках збирали списки на допомогу, нам передавали запити на допомогу для маленьких дітей від 0 до 4 років. Ми підняли усіх своїх друзів, усі можливості залучили до збору такої допомоги, і потім розвозили, розносили її.
Сарафанне радіо теж працювало, люди самі до нас приходили. Мене так вразило, що одного дня до нас прийшов 13-річний хлопчик і сказав, що має сестричку менше року. Його тато в цей час намагався зняти кошти з банкомату, аби купити якісь продукти. А цей хлопчик дізнався, що є можливість у нас взяти памперси, і прийшов сюди. Ми йому спакували усе, що необхідно, виносимо ці коробки і питаємо – ти чим будеш їхати? А він каже – я пішки. Я розумію, що дитина не донесе – посадили, відвезли його… і так додавалися люди, яким ми надавали допомогу.
Були ті, хто опікувався лежачими людьми похилого віку. З різних сховищ, укриттів приходили люди, які брали на себе відповідальність. Переписували, що їм потрібно, і шукали, де що можна взяти. Багато просили ліків. Пізніше, коли вже була можливість виїздити з міста, вже їздили з допомогою до громад – Іванівки, Анисова, Количівки. Одного разу ми цю допомогу навіть просто переносили через пішохідний міст – усі організувалися дружно і перенесли.
Що давало вам душевні сили витримувати це все?
Мрія. Я не жила сьогоднішнім днем, не жила тим, що може статися. Я жила мрією, що коли це все закінчиться, – ми все відчистимо, відбудуємо. Ми будували плани на майбутнє. І це дуже допомагало. Тому що ти розумів, що ти заради цього живеш. Плюс ти увесь час зайнятий, постійно в русі, мусиш вирішувати якісь питання, бо в твоїй опіці 200 осіб. І мої колеги підтверджують – дбаючи про інших, ти не думав про те, що може статися.
Яким ви бачите майбутнє вашої школи після перемоги?
Я чекаю цього моменту, як і всі. Знаєте, ми затамували подих перед 1 вересня. І я бачила щасливі обличчя педагогів, коли вони дізналися, що діти є. Садок наш, коли зайшов… щебет цих дітей в коридорах… Це було щось неймовірне! Ми зараз працюємо наполовину наших можливостей, але дуже хочемо, аби в кожному класі були діти!
Нижче дивіться розширену відеоверсію інтерв'ю:
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
