Тетяна Романова – громадська активістка, співзасновниця волонтерського об’єднання “Балсанка”. Під час облоги Чернігова вона залишилася в місті – до неї з першого ж дня почали звертатися люди. Разом з однодумцями займалася волонтерською допомогою для військових та цивільних. Тетяна згадує, що координація водіїв, які везли вантажі до міста, була великим стресом. Адже вона фактично відповідала за життя людей, яких на дорозі міг накрити обстріл.
Ми ділимося її історією та спогадами у спеціальному проєкті сайту Чернігів.City "Життя в облозі".
Від початку війни у Чернігові відчувався дух єднання
Тетяно, як ви дізналися про початок широкомасштабного вторгнення, якими були ваші перші думки, перші дії?
Я 24 лютого мала виїхати у громади – я активно працювала і зараз працюю з громадами Чернігівської та інших областей. Тож того дня у мене було відрядження – я мала їхати в Корюківську громаду, проводити там захід. Але напередодні у мене було таке відчуття, що я туди не доїду. Я завжди чітко готуюсь до таких заходів, а тоді я недоробила презентацію… 24 числа в мене стояв будильник, я прокинулась і вже в інтернеті прочитала, що почалася повномасштабна війна.
Я до цього була зовсім неготова, я до останнього не вірила, що це може відбутися у 21 столітті. Я тільки вже зранку 24-го почала збирати свою тривожну валізу, документи, обдзвонювати рідних, друзів, знайомих. Багато хто тоді радив їхати за місто, і я своїх батьків також хотіла вивезти у їхнє рідне село Анисів. Але в перший день цього зробити не вийшло, тому що вже була перекрита дорога. А потім батьки вже не захотіли виїжджати, і як виявилося пізніше, це було правильним рішенням, тому що Анисів дуже сильно постраждав – в місті, як виявилося, було трішки безпечніше.
Тетяна Романова
Ви впродовж усієї облоги Чернігова залишалися в місті. Коли ви для себе прийняли рішення, що ви не виїжджаєте, і як на це відреагували ваші близькі, ваші друзі?
Я зразу сказала, що я буду залишатися тут, тому що я в перший день вже почала вирішувати якісь питання, допомагати людям. Взагалі у нас тоді почався дуже позитивний рух в плані єднання. В перший же день у мене було багато дзвінків як від знайомих, так і від людей, з якими я вже давно не спілкувалася. Вони запитували, яким чином можуть бути зараз корисними.
Пам’ятаю, як голова Чернігівської міської ради, голова Військової адміністрації писали у фейсбуці, що, наприклад, треба блоки для побудови блокпостів. І моментально знаходились якісь вантажні машини, знаходились ці блоки і привозились туди, куди потрібно. Потрібні були шини – і їх було стільки, що вже реально не знали, куди їх діти, будували блокпости вже навіть там, де не треба. Люди телефонували, пропонували бензин для того, щоб передати хлопцям, які робили коктейлі Молотова. І тому я з перших днів розуміла, що місто ми не здамо, що місто буде під українським прапором.
Вже трохи пізніше, коли почалися сильні обстріли та бомбардування, мені багато знайомих, друзів писали і казали виїжджати. Але я вже настільки сильно влилася в цей волонтерський рух, дуже багато на мені було зав'язано. Через мене приходила гуманітарна допомога – пакунки для людей, їжа, генератори. Я організовувала логістику – шукала водіїв, які поїдуть заберуть цю гуманітарну допомогу, через військових координувала маршрути, які постійно змінювалися через обстріли.
І треба було координувати водіїв – коли можна їхати, а коли не варто. Це була дуже відповідальна робота, у мене з’явилося за той період багато сивого волосся, тому що я відчувала, що я беру відповідальність за тих людей, яких я попросила привезти гуманітарну допомогу. І якщо я зараз дам команду, що можна їхати, а буде обстріл… мабуть би я не змогла з цим далі жити. Але, слава Богу, у нас усе було позитивно, усі живі-здорові.
Тому у той гарячий період виїхати я не могла. А коли підірвали міст, мені навіть стало трошечки легше – вже був аргумент, чому я не виїду. Але було дуже страшно, тому що я розуміла, що ми вже острів, і якщо орки зайдуть, треба буде оперативно щось робити, тому що я не приховувала своєї позиції і розуміла, що до мене можуть прийти.
Помити голову було щастям
Як з’явилося волонтерське об’єднання “Балсанка”?
Коли російські війська відігнали з області, ми подумали про те, що нам треба якось назватися. Тому що ми увесь час облоги волонтерили і працювали разом. Вирішили назватися “Балсанкою”, тому що це чернігівський сленг, це слово знають лише люди з нашої області. Ми хотіли таким чином підкреслити регіональність, те, що ми з Чернігова. І так і назвалися - “Волонтерське об’єднання “Балсанка”. Тому що з Чернігова”.
Загалом нас 5-6 людей було на постійній основі, і багато волонтерів приєднувалися у різний час. Це, наприклад, водії, або ж просто люди, які щось на велосипеді могли доставляти по місту. Хтось сидів на телефоні і допомагав якісь питання вирішувати. Хтось у себе на районі роздавав гуманітарну допомогу. Загалом точково долучалися до нашої діяльності десь 40-50 людей.
Ми свою діяльність розпочинали спершу з військових, адже вони пішли боронити Чернігів без зброї, бронежилетів… без нічого. А вже потім підключилися цивільні, яким треба було теж надавати допомогу.
Як виглядав ваш типовий день, якщо можна якийсь день з того періоду назвати типовим?
Усе починалося з того, що зранку за мною заїжджала моя колега, яка нас усіх забирала по дорозі. Ми приїздили в той центр, де базувалися, і розпочиналася наша волонтерська діяльність. Хтось на телефоні, хтось їздив розвозив допомогу, зустрічали водіїв, формували пакунки і т.д. Потім до шостої вечора нам потрібно було дістатися додому. Я жила в той час з батьками. Спочатку ми ночували в підвалі, але мені це було важко, тому що підвал не підлаштований для перебування. Тому пізніше вночі ми залишалися вдома, і якщо летів літак, то тоді бігли або в підвал, або в коридорі ховалися. Це було страшно... літак – це такий шум… І вже просто інколи сидиш, дах їде, і думаєш – та скинь ти вже швидше і відлітай звідси…
Зранку був квест помитися, помити голову. Ми з батьками жили недалеко від річки Десна і можна було ходити хоча б там набрати воду. І паралельно я теж знаходила десь чисту воду, тому що вода з Десни підходила тільки для каналізації. Дощ, до речі, теж дуже сильно рятував на той час – підставляли відра і дощову воду теж використовували. І це насправді було таке щастя, коли можна було нагріти воду, помити голову.
Тетяна Романова
Місто було сірим і постійно щось диміло після прильотів
Якщо говорити загалом про життя міста у лютому-березні очима цивільної людини, волонтера. Що ви бачили навколо себе? Що відбувалося на вулицях, з людьми? Могли б ви описати цю картину.
На вулиці завжди було дуже мало людей. Люди скупчувалися в основному в тих місцях, де можна було щось купити. Коли магазини вже не працювали, їжу продавали з машин. Також люди стояли в чергах за хлібом або біля якихось гуманітарних штабів. Місто було сіре, часто щось димілось після прильотів. Деякі заправки горіли по тижню. Багато людей їздили на велосипедах – з балсанками, баклажками для води, ходили з відрами. Багато хто їздив або ходив пішки за водою до Десни.
Зранку для усіх, хто залишився в місті, дійсно розпочинався якийсь такий квест – знайти їжу і знайти води. У двори приїжджали машини з Водоканалу. Але декілька разів було таке, що як тільки люди починали туди сходитись, починався артобстріл. Тобто хтось або був наводчиком, або були дрони… не знаю.
І ще був великий квест – підзарядити телефони, тому що електроенергії не було, генераторів – якісь одиниці на двір, на квартал… Тому якщо генератор у когось був – його виносили і ділилися з усіма, працювало сарафанне радіо, що кудись можна піти підзарядитися. Але ж була проблема з бензином для генераторів, який теж треба було десь роздобути.
Де ви брали сили та мотивацію працювати та залишатися тут в місті?
Це, мабуть, люди, які потребували допомоги. Плюс у мене просто не було вільного часу, аби думати про щось погане… Вдома я викладала свої якісь думки, враження, відчуття у нотатках, і це теж дуже допомагало, я могла якісь свої емоції перекласти на папір. Але я вірила, що все буде добре, в мене навіть іншої думки не виникало. І це теж була одна з причин, чому я залишалася в місті. Я хотіла тут зустріти перемогу.
Яким ви бачите майбутнє Чернігова після Перемоги?
Думаю, що ми станемо, та ми й вже стали в рази кращими, сильнішими. Я кажу зараз, що цей період, в якому ми зараз живемо – це вікно можливостей. Це велике горе для України, для суспільства, але це і є вікно можливостей, коли ми можемо робити кардинальні зміни. Ми можемо планувати і вже починати будувати те місто, в якому хочемо жити. Я думаю, що люди стали більш відповідальними, стали більше підтримувати один одного. Я бачила, як ми вміємо об'єднуватися, і це дуже сильно надихало.
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Нижче дивіться повну відеоверсію інтерв'ю:
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
