Андрій Галюга – начальник служби діагностики ізоляції і захисту від перенапруги АТ "Чернігівобленерго", голова Громадської організації "Бо можемо". Через значні пошкодження енергетичної системи Андрій змушений був тимчасово змінити напрямок роботи – він доєднався до служби високовольтних ліній та разом з колегами енергетиками працював для того, аби в місті та області було світло.
Після того, як росіян вигнали з Чернігівщини, він запропонував свою допомогу людям, чиє житло було зруйноване або пошкоджене. Починав з дрібних ремонтів на пару годин, а потім з друзями та однодумцями став працювати на Бобровиці – розбирати руїни будинків. До ініціативи стали долучатися люди, і виникло волонтерське об’єднання “Бо можемо”. Нині Андрій зі своєю командою не лише розбирає завали, а й допомагає відновлювати пошкоджене житло.
Ми ділимося його історією у спеціальному проєкті сайту Чернігів.City "Життя в облозі".
Довелося згадати, що раніше працював у службі ліній електропередач
Пане Андрію, розкажіть, будь ласка, про вашу основну роботу. Ви є працівником критичної інфраструктури – чим саме займаєтесь?
На даний момент я займаю посаду начальника служби діагностики ізоляції і захисту від перенапруги АТ "Чернігівобленерго". Основні мої завдання полягають саме в діагностуванні обладнання, визначенні його технічного стану на підставі певних вимірювань, випробувань і т.д. Тобто якщо сказати простими словами – це як лікар-діагност, який ставить діагноз, і на основі того діагнозу приймаються певні рішення стосовно робіт по відновленню працездатності або по ремонту обладнання.
Як змінилися ваші завдання на робочому місці після початку широкомасштабного вторгнення?
З мене як з діагноста по великому рахунку у відновлювальних роботах немає ніякого толку, тому що там потрібні просто робочі руки, люди, які знають, де розташовані об’єкти, як проходять траси і все решта. Тому тоді був більше залучений оперативний, ремонтний персонал. А вже в середині березня я почав доєднуватися до служби високовольтних ліній. І довелося пригадати те, що я колись працював в службі ліній електропередач. Завдання були досить прості – підняти те, що обірване, подати в місто світло. Все. Спецовка, рукавиці, люлька і працюємо…
Я не буду казати за себе, але скажу за хлопців – лінійників, монтерів, персонал високовольтної служби, керівництво – це дійсно герої, і тут немає похвали, це просто констатація факту.
Андрій Галюга
Що було найважчим для вас, для ваших колег, у роботі в місті під час облоги?
Найважчим для мене особисто було незнання повної картини ситуації, тому що стріляли з усіх боків і пошкодження були майже всюди. Другий момент – навіть коли ти відремонтував, буквально через 15 хвилин прилітало або в тому ж місці, або трохи далі по тій же самій ЛЕП, ставалося пошкодження і вся робота йшла на смарку. І, звісно, був звичайний, природний страх, коли тебе може вбити в будь-який час – де б ти не був, і чи буде на тобі бронежилет, каска. Від арти, від осколків, від прямого влучання це не вбереже.
Було ще питання транспорту, техніки, палива, адже з паливом в місті було тяжко. Але все-таки, все вийшло. Зараз ми маємо світло, маємо тепло. Звісно, з певними обмеженнями, але завдяки героїчним зусиллям хлопців це вийшло.
Все починалося з 4 людей і двох тачок
Після того, як область була звільнена від росіян, ви почали потроху допомагати людям, чиї будинки постраждали від обстрілів. Розкажіть, як усе це починалося.
Спочатку це було у форматі “чоловік на годину”. Коли в когось тече кран, нема світла, або якесь легке пошкодження, яке треба підлатати, а в будинку немає чоловічої руки. Я закинув цю пропозицію у якусь фейсбучну групу – запропонував допомогу в якихось дрібних роботах, адже я мав базовий інструмент. І почали сипатися такі запити – у когось не було світла, у когось вибите вікно, чи потрібно відкрутити кран, прочистити каналізаційну трубу, підкрутити двері – такі речі, які займають пів години, не більше.
Волонтери "Бо можемо" на одній з толок
А потім подзвонила жіночка з розбомбленої Бобровиці, каже – треба хоча б до городу добратися, адже життя йде, війна війною, а садити город треба. Я приїхав, повідкидав цеглу, аби можна було хоч пройти. А потім подумав – ну як же так. Самому тут можна гребтися до білих мух. А чому б не запросити когось на допомогу, не попитати в соцмережах – можливо знайдуться якісь однодумці. І ввечері я закинув пост. Приєдналися Валентин, Андрій, Сергій, і так усе починалося з 3-4-8 людей… Потім моя двоюрідна сестра привезла з заходу України пару тачок, тому що їх не було взагалі в місті. І так з цими двома тачками, шістьма людьми все і починалося. Спочатку розібрали 1 об’єкт, потім 2, потім 6,7 і пішло далі.
Так вийшло, що ці друзі, які приєдналися до мене з початку усього цього руху, були професійними фотографами – це Валентин Бобир і Андрій Олексієнко. І вони почали, як кажуть в нашому цифровому світі, пиляти контент. І цим контентом почали закликати аудиторію, що, мовляв, подивіться, тут же можна працювати замість того, щоб чекати, поки вам хтось десь щось зробить, чи просто гортати стрічку новин і рефлексувати на те, що твориться під Києвом чи ще десь, можна просто взяти, засучити рукава і просто працювати. І зрештою рух розрісся до того, що ми мали до 60-80 людей на одному об’єкті за вечір.
Люди після своєї основної роботи, після 5-ї години, починали сходитись, звозилися туди тачки, лопати, і це все почало рости. Приєднувалися люди з Корюківки, Киїнки, Старого Білоуса, з різних кінців міста. Приїздили, приходили і просто допомагали – хто цілий день, хто по 2-3 години, хто скільки міг.
Розбори завалів одного з постраждалих будинків
Допомагаємо тим, хто сам старається відбудуватися
На скількох об'єктах за день могли одночасно працювати?
6 - 7. Навіть, по-моєму, було 9 – три великих об’єкти, і на решті були якісь незначні роботи. І з літа ми вже почали щось зводити, почали не ламати, а будувати. Тому що зима вже підходила, усі це прекрасно розуміли. І почали просити тоді будівельні матеріали, інструмент для виконання будівельних робіт, а не просто лопати з тачками. Такі речі як болгарки, шуруповерт, тобто інструменти, якими вже можна було будувати.
Подекуди у людей був і свій матеріал – чи придбаний за гроші, чи від якихось гуманітарних фондів взятий, і ми з того матеріалу починали будувати. Наприклад, як з цими двома бабусями з Волкова, 20. Я думаю про них всі вже чули. Це дві бабусі-сестри - баба Параска і баба Віра. Ми просто з того матеріалу, який у них був, з тих цеглин, які ми назбирали з їхнього розваленого будинку, і з допомогою гуманітарних матеріалів – цементу, піску та іншого, почали зводити стінки, а зараз там вже будинок з дахом. Не буду розкривати секрети, але скоро буде анонс новосілля.
Це єдиний об’єкт, який ви вже повністю відбудували?
Якщо з нуля, з фундаменту на 100% закритий, це один. Але ми паралельно зараз працюємо на багатьох об'єктах, їх зараз 6, які ми також відбудовуємо. Десь частково – з того, що було, десь з фундаменту.
До робіт приєднуються сусіди, люди з різних кінців Чернігова та навіть інших міст
А як ви обираєте родини, яким ви будете допомагати? Адже зруйнованих будинків сотні, тисячі. Є якісь критерії?
Для нас є два напрямки вибору родини, від яких ми відштовхуємося. Перший – люди, яким дійсно потрібна допомога, волонтерів не шукають. Волонтери шукають їх самі. А другий момент – скажу словами Сенеки – “Допоможи тому, хто несе тягар, а не тому, хто покладе його тобі під ноги”. Тому, хто сам старається відбудовуватися, сам пробує щось відновити, відродити або просто хоча б жити на своїй землі – то гріх не допомогти цій людині.
Аби у нас були необмежені ресурси, не обмежена кількість людей, то ми б могли допомагати і соціально незахищеним категоріям і решті, але по великому рахунку соціально незахищені категорії населення – це прерогатива держави. Як є. Якщо бабусі потрібно відбудувати будинок у 150 квадратів, то ми того фізично зробити не зможемо, це величезні кошти. Тому держава дає тій бабусі якесь тимчасове житло, чи модульний будинок – я не вникав у ту специфіку, але держава помагає. А ми – або там, де бачимо, що там потрібна реально допомога, що просто відмовилися всі, або ніхто не бачить і не знає. Або там, де людина вже сама старається, тому що кожен сам коваль свого щастя.
Волонтери відновлюють також і дахи
Мета – показати людям, що наша сила – в єдності
Чи є у вас якась черга об’єктів, які ви плануєте відновлювати?
Ми не працюємо в форматі черги, тому що якби була якась черга, який запис, то люди б просто могли скласти руки і чекати своєї черги. Тому ми шукаємо, кому можемо допомогти, або ж люди самі звертаються і ми аналізуємо, чи варто. От я, наприклад, розкажу таку історію – на початку літа одна бабуся сказала, що хоче відновити будинок хоча б 4*6 – невелику хоча б кімнатку, де можна жити. Ми почали збирати матеріали, шукати можливості фінансування, шукати шляхи, як то реалізувати. І коли ми вже мали інструмент, трошки матеріалів і почали бачити, що може вийти взагалі, то вона вже сказала, що треба такий будинок, як до війни. Все, питань немає. Тому спершу треба зрозуміти, що людина хоче. Тому що природнє бажання людини – відновити те, що було. Але є реалії життя, які вносять корективи у людські бажання.
Робота на одному з об'єктів
А на скількох об’єктах ви вже встигли попрацювати?
На рахунок розбору завалів – це 100 є точно, але чесно скажу, я не рахував. Рахувати треба, аби показати якісь досягнення. А в нас місія трошки інша. Місія в розборі завалів була і залишається дуже простою – показати людям, що так можна і що так треба. І мета взагалі організації така і є – не відремонтувати все те, що зламали, пошкодили, зруйнували. А показати людям, що в єдності сила і що об'єднавшись ми можемо зробити дуже багато. Оцей принцип сільської толоки, який був і зараз залишається, він і має залишатися – коли в селі будували хати, не було професійних будівельників. Їх там було 2-3 людини. Всі решта – це люди, які збиралися вулицею і ставили хату. І люди так будували цілі села.
Андрій Галюга за роботою
Влітку ви вирішили зареєструватися офіційно і з'явилася громадська організація “Бо можемо”. Яка мета її діяльності і чому взагалі виникла така потреба?
Наша назва “Бо можемо” з’явилася десь в червні. І десь тоді ж ми подали документи на реєстрацію. Ми позиціонуємо себе як чесна, прозора організація, і кожного місяця ми публікуємо фінансові звіти. Працювати під чорним прапором, без офіційної державної реєстрації, без офіційних документів – це дуже складно. І збирати гроші на приватну картку, щоб потім до тебе виникли питання, що ти кудись їх витрачаєш – це не для нас. Тому ми прийняли рішення з самого початку реєструватись як офіційна громадська організація. А мета дуже проста – це допомога людям, які опинилися в складних життєвих обставинах, всебічна підтримка таких волонтерських рухів, як наш, підтримка наших волонтерів – забезпечення потреб в інструменті, інвентарі, матеріалах. І глобальна мета – поширення ідеї єдності і людяності в суспільстві.
В будні дні після роботи продовжуємо працювати на об’єктах
Влітку, коли була хороша погода, робота кипіла, було багато толок. Зараз початок листопада. Чи змінюється якось формат роботи?
Формат роботи змінюється, тому що у нас зараз вечір, пів на сьому, – на вулиці не видно вже взагалі. Тому ми перейшли у формат толок на вихідних. А в будні дні після роботи ми працюємо на вузьких об’єктах. Силами наших бригад ми можемо за день, наприклад, зробити дах в 60 листів. Тобто перекласти покрівельний матеріал, демонтувати пошкоджений, покласти новий. Тому по вечорах ми працюємо на таких вузьких об'єктах – займаємося дахами, вікнами, дверима, електрикою, долівками і рештою робіт, на які не впливає, наприклад, дощ і темна пора доби. А вихідними ми працюємо широким фронтом на толоках, на які збираємо людей. Адже завали не закінчилися.
Андрій Галюга
Як можна приєднатися до вашої роботи?
У нас є сторінки “Бо можемо” в соціальних мережах – в телеграмі, інстаграмі та фейсбуці. Там ми публікуємо анонси подій, на які можна прийти, взявши з собою банально гарний настрій. Інвентарем ми забезпечуємо. Просто приходиш і працюєш. Але ж не цеглою єдиною – ми ще займаємося бліндажними свічками, маскувальними сітками, беремо напрямок допомоги Збройним Силам України також. Ці напрямки теж починають розвиватися, навіть якщо нам погода не буде давати працювати на відкритому повітрі.
Яким би ви хотіли бачити Чернігів після перемоги?
Яким би не було місто візуально – з доріжками, кольоровими фасадами, розумним містом і все решта, воно має після перемоги залишитися тим Містом Легенд, яким воно було. В ньому мають жити люди, які не будуть сваритися через гуманітарку, які не будуть стояти з протягнутою рукою, а будуть єдині, як одне єдине ціле. І навіть якщо буде щось таке , як кажуть, в сім’ї не без відхилення, але це не має дискредитувати обличчя Міста-Героя, Міста Легенд в очах не тільки України, а і світу. Головне в місті – не споруди, не будинки, не дороги – це люди. І я хочу бачити Чернігів містом для людей, містом людей, які будуть єдині, будуть дружні, будуть один одного підтримувати. Можливо, це утопія, але все-таки варто спробувати, чому ні?
Нижче дивіться повну відеоверсію інтерв'ю:
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
