Отець Пьотр Врублєвскі – настоятель римо-католицької парафії Зіслання Святого Духа в Чернігові. Під час облоги міста в його храмі знайшли прихисток та проживали близько сотні чернігівців – і парафіяни, і мешканці сусідніх будинків. Ночували та ховалися від обстрілів у підвалах, а вдень усі спільно займалися господарством. Отець Пьотр каже, – триматися тоді допомагала згуртованість людей та молитва.
Ми ділимося його історією та спогадами у спеціальному проєкті сайту Чернігів.City "Життя в облозі".
Плита одна, а нагодувати треба 60 людей
Отче, чи готувалися ви, ваша парафія до війни? Чи розуміли, що у випадку обстрілів у храмі будуть жити люди і потрібно якось готувати приміщення і т.д.?
Спеціальної підготовки не було. Я пам’ятаю, коли парафіяни між собою почали обговорювати тему можливої війни, я жартував і казав – не переживайте, якщо що, прийдете до мене, тут є підвал. Але не думав, що взагалі таке може бути.
Повертаючись до 24 лютого, – як ви дізналися про початок широкомасштабного вторгнення, якими були ваші перші думки, що ви робили у той день?
Десь о шостій подзвонила одна знайома і сказала, що почалася війна. Я не міг повірити, почав шукати інформацію в інтернеті і дійсно побачив, що війна. У нас в каплиці монастиря на 7:30 маємо молитву, і вже перед цією молитвою, десь о сьомій, до нас вже прийшла перша сім’я – чоловік, жінка і четверо дітей, які живуть поблизу. Вони були в паніці, не знали, що робити.
Люди проживали у приміщеннях храму та монастиря
Коли люди почали сходитися до вас масово?
Важко сказати, але пам’ятаю, що в перший день ми вже вирішували, де спати – чи в підвалі, чи в приміщеннях на 1 поверсі. Парафіяни між собою зідзвонювалися, говорили один одному, що в костьолі є місце, що можна прийти. І крім парафіян почали приходити ще люди з навколишніх багатоповерхівок. Там підвали були не дуже зручні.
Скільки загалом у вас в храмі проживало людей?
В той час хтось постійно виїжджав, хтось приїжджав. Але найбільше – до 100 осіб. Постійно жило у нас десь 50-70 осіб. Деякі приходили на ніч.
Як облаштовували побут в той час, коли люди проживали у храмі?
Вчилися… Перші дні це була, звичайно, паніка. Ніхто не знав, що робити, як робити. Ніхто не був навіть ментально готовий до такої ситуації, але помаленьку вчилися. У перші дні визначили обов’язки – хто що робить. Адже плита одна, а у нас 50-60 людей, яким потрібно дати їсти. Слава Богу, був газ.
Постійно в костьолі проживало 50-70 осіб
Як виглядав ваш день в той період?
Це залежало від обстрілів (сміється, - ред.). Зрозуміло, важливим моментом дня була їжа. Для тих, хто чергував на кухні, приготування їжі інколи займало увесь день. Деякі люди ходили за покупками, хтось зносив зі своїх домівок їжу. Також важливим моментом протягом дня була молитва у нас в храмі. Спочатку ми трохи поділились – в підвалах монастиря ночували наші парафіяни, а в підвалах храму спали люди з-поза парафії. Ми спочатку під час обстрілів зранку і ввечері молилися в тій частині, яка під монастирем. І я сам задавав собі питання – чи нам як римо-католикам нав'язувати свій спосіб молитви і виходити до тих людей, які живуть в храмі? Але потім подумав, що вони також потребують якоїсь духовної підтримки. Тож декілька разів ми провели молитви в підвалах храму, куди сходилися усі, фідбек був дуже позитивний, це людей дуже заспокоювало, тож далі здебільшого ми вже молилися усі разом.
Отець Пьотр під час облоги міста
Поїхати з міста так і не наважився
Які слова підтримки допомагали людям найбільше?
Важливі були не так слова, як просто сама присутність. Наприклад, я, коли вже було морально дуже складно, попросту грався з дітьми, діти мали таку позитивну енергію, це давало сили, відволікало. Була, наприклад, одна сім’я, яка приїхала з околиці Чернігова, вони там були під сильними обстрілами. Вони до нас приїхали дуже знервовані. Але тут було багато людей, кожен мав свої обов’язки, і ми їх спеціально також старалися залучати до роботи. Аж смішно, але це дуже допомагало. Допомагали атмосфера спільноти і молитва.
Чи була у вас в той період якась комунікація з іншими храмами, з іншими конфесіями в Чернігові?
Так, ми підтримували зв’язок з отцем Романом, настоятелем Катерининської церкви, і отцем Романом – настоятелем греко-католицької церкви. Не пам’ятаю, коли це було – можливо другий тиждень війни, – ми вирішили, що потрібно спробувати щось зробити спільне – спільну молитву. І нам вдалося три рази зустрітися – один раз на молитву у Катерининській церкві, раз у нас і раз у греко-католиків. Тобто спілкування між нами було.
Задля безпеки мешканці храму ночували у підвалі
В той час, коли тисячі українців рятувалися від обстрілів і виїжджали до Польщі, ви, поляк, залишалися в Чернігові. Ви не думали евакуюватися з міста?
Думав. Телефонний зв’язок був дуже поганий, і я намагався хоча б раз у день подзвонити до мами і сказати, що я живий. Я, звісно, не розповідав, що відбувається, і як я це переживаю. Мабуть, в середині березня я почав думати, чи є сенс залишатися в місті. Бо деякі отці, звичайно мама та рідні казали виїжджати. З цією думкою я ходив декілька днів. І один раз прийшов до нас хлопець з територіальної оборони, наш католик, взяти якісь ліки, якусь їжу. І я у нього спитав – що нам робити – лишатися в місті чи виїжджати? Він сказав – виїжджайте, якщо що, завжди можна повернутися.
В цей час у нас в храмі була вода, і багато людей приходило до нас кожен день за водою. Була також їжа, гуманітарна допомога, люди в храмі… І я не знав, що мені робити. З одного боку – хочеться врятувати своє життя, а з іншого боку – це ж моє покликання. Я – пастир. Для мене було зрозуміло, що не всі зможуть виїхати. Парафіяни тут мали рідних, батьків, як же вони виїдуть з міста?
І от коли той хлопець з територіальної оборони прийшов, ми з другим отцем вирішили, що будемо виїжджати. Я цю інформацію передав своєму настоятелю і єпископу, єпископ тільки попросив, щоб я взяв з собою деякі парафіяльні речі, документи. І я почав збирати сумки – спочатку свою, а потім парафіяльну. І якщо зі своєю сумкою я справився, то коли почав збирати парафіяльні речі, це мене зламало повністю. Я поплакав і подумав – ну як? Тут же є люди. В серці відчував, що це моє покликання, заради цього я став священником. Пішов до нашої каплички і сказав Господу – бачиш, я боюсь, але не можу виїхати. І пішов з цим рішенням до другого отця, сказав – ти виїжджай, але я не можу. Він запропонував – давай почекаємо ще 2-3 дні. І потім Господь дав нам відповідь – 23 березня вже не було моста і виїзду. Тобто було вже зрозуміло, що лишаємося – Господь поставив крапку в кінці речення, – треба нам бути тут.
Чернігівці набирають воду в храмі
Якщо прощатися з цим світом, то так, аби бути чесним перед собою
Яким в період облоги ви бачили Чернігів?
Чернігів був дуже згуртований. Звичайно, у такі моменти, як війна, спадають усі маски. Ми стаємо такими, як ми є насправді. І це добро, яке було – то було неймовірно! Люди дуже один одному допомагали. Звичайно, були й інші випадки… Але було багато добра. Місто було разом. Люди в місті трималися молодцем.
Отче, війна ще не закінчилася. Яку духовну пораду ви б могли дати чернігівцям та усім українцям, аби достойно витримати цей час?
Хотілося б сказати, аби люди не боялися, але це як нічого не сказати. Моє переконання, яке і під час облоги міста було, – все-таки Господь є. Шкода, звісно, відходити з цього світу, маючи ще попереду перспективи багатьох прекрасних моментів. Але після цього життя є щось і з іншої сторони. Якщо вже прощатися з цим світом, то так, аби бути чесним перед собою. І в цьому нам допомагає Господь. Не бійтеся, адже Господь є.
Дим від обстрілів у районі неподалік. Приміщення самого костьолу за час облоги не постраждало
Яким ви б хотіли бачити майбутнє Чернігова після перемоги?
Щоб люди стали кращі (сміється, - ред.). Місто красиве, є місця, які можна відновити… але це не основне. Я би хотів бачити, що люди помінялися. Але це не легко, навіть війна тут не стане основним стимулом. Можна пережити війну і повернутися до старого життя. Але б хотілося, щоб трошки стало краще в цьому поколінні. І молоде покоління вже росло в трошки іншому дусі – що так, важливі гроші, хороша робота, матеріальне забезпечення. А що буде тоді, коли одна бомба знищить тобі все? Тоді ти залишаєшся з тим, ким ти є. Я б хотів, аби молоде покоління зрозуміло, що основне – те, що є в нас, а не в гаманці. Таким би я хотів бачити місто.
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Нижче дивіться відеоверсію інтерв'ю:
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
