Справжній "руській мір" дістався до родини чернігівки Галини Мехед. На подвір'ї її приватної садиби розірвався снаряд. Від будинку не залишилося нічого, тільки спогади...Ними й поділилася Галина Миколаївна у проєкті "Люди вулиці".
Майже 9 місяців тому кордони України перетнули російські танки та російська загарбницька армія. Чернігів окупанти планували захопити швидко, але отримали гідну відсіч від українських Захисників. План з захоплення міста провалився і російські нелюди просто нищили все, що їм вдавалося.
Важке рішення
До 24 лютого в одному з будинків Чернігова по вулиці Гончій кипіло життя — звичайне людське життя родини Мехед. Галині та Миколаю за 60, але поруч донька, улюблені онучки, щоденні клопоти по господарству та по дому. Втім, все, що було "до" довелося залишити в минулому дуже швидко. Вже в перший день великої війни чернігівці почали ховатися по льохах та підвалах від смертельної російської зброї.
"Як тільки почалася війна, ми були вдома та ховалися у льосі. Нас було чимало — я, діти, дві онучки, одній з них ще й 10 років немає, та ще одна молода пара, яка ховалася разом з нами. Як тільки дві — чотири години ночі й починали літати літаки, ми спускалися в льох. Нанесли туди подушок, ковдр, шуб, аби тільки можна було там сидіти", - розповідає пані Галина.
Спочатку до їхнього району ворожі снаряди не долітали, але з кожним днем ставало все небезпечніше.
"15 березня почали летіли "Гради" вже зовсім поруч, тоді вони спричинили пожежу на кондитерській фабриці та на сусідній вулиці загорівся будинок. Ми почали замислюватися, їхати нам звідси чи ні. Діти виїхали раніше, а ми з чоловіком вирішили почекати", - згадує Галина Миколаївна.
Однак, коли на голову починають сипатися уламки від російських снарядів, з'являється рішучість та бажання жити. Тому, коли на подвір'ї побило уламками навіс літньої кухні і стало чутно свист снарядів, подружжя вирішило, що треба втікати.
"Ввечері того ж дня ми вирішили, що вже час їхати, бо стало зовсім нестерпно. Вночі був просто жах — свистіло безперервно, літали "гради", тож як тільки настав ранок 16 березня ми вирішили швиденько звідси тікати. Зранку обстріли не припинялися, літали снаряди, я через це, навіть, забула забрати сумку з документами, ми просто поїхали", - говорить жінка.
"Освобождєніє" від дому
А вже наступного дня снаряди почали прилітати ще ближче. На сусідній вулиці вдарило посеред дороги, прилетіло і в сусідський город, від вибуху якого утворилася велика яма, а хвилею вибило скло у вікнах сусіднього дому. Прилетіло і до садиби Галини Миколаївни.
"17 березня десь о 12:00 чи 12:30 у наше подвір'я влучив снаряд. Вийшло так, що внаслідок цього збило газову трубу і будинок загорівся. Приїхали рятувальники, але через обстріли не можна було підійти, щоб щось зробити. Від дома після пожежі не залишилося нічого", - показує жінка на згарище.
Згарище, яке залишилося від будинкуФото: Чернігів.City
В будинку Галини Мехед було три кімнати. В найбільшій з них мешкала старша онучка, яка якраз перед війною вийшла заміж. Ще в одній кімнаті проживала донька з молодшою онучкою-школяркою.
"Наша кімната була на 12 м², нещодавно ми зробили в ній ремонт, поміняли меблі на нові. В кожній кімнаті у нас було все, що треба для життя — техніка, меблі, посуд", - розповідає пані Галина.
Роками Галина та Миколай робили свій дім затишним та комфортним. За останні роки зробили ремонт, поміняли опалення та утеплили будинок пінопластом. Після пожежі про все це нагадували лише покручені від вогню залізні скелети батарей.
"Таке відчуття, наче в нас і не було нічого, як подивишся на згарище — все під нуль. Трохи посуду вигребла, а більше нічого немає. Погоріли всі речі, техніка, у доньки були машинка швейна та оверлок. Бойлер, холодильник, камера морозильна — все настільки згоріло та покрутило залізо, що все перетворилося на брухт", - говорить жінка.
Дітям немає куди повертатися
Загинуло й нечисельне господарство подружжя: кури та бджоли, а ще дві собаки.
"У нас було господарство, у нас були курочки — немає. Пасіка за будинком була, стояли вулики. Зараз залишилося сім, а решту порозкидало по садибі. Дві собачки були, від них нічого не знайла", - каже пані Галина.
Після втрати житла Галину та Миколая Мехедів тимчасово прихистили знайомі неподалік від їхньої садиби.
"Ходжу додому кожного дня, ходжу і плачу, так само й чоловік. А дітям немає куди повертатися. Онучка телефонує, плаче, що хоче додому, а де їм жити? Куди їхати?", - витирає сльози жінка.
Наразі питань у людей вулиці з Гончої більше ніж відповідей. Зима, холод, а значить нові випробування, які треба витримати та пережити.
"Слава богу, що ми тоді поїхали, що залишилися живі. А так дуже важко... Не знаємо, що робити далі", - господарям й досі важко оговтатися від пережитого, від того горя, яке принесли російські терористичні "освободітєлі" на українську землю.
росія — країна терорист
#russiaisaterroriststate
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
