Ольга Кунтиш – представниця громадського сектору, волонтерка. На початку широкомасштабного вторгнення перебувала в мікрорайоні Масани, потім – на території одного з підприємств критичної інфраструктури міста. Згодом виїхала до рідної Понорницької громади. Ольга згадує, як під час облоги допомагала готувати їжу для 50 працівників підприємства, а її чоловік доставляв до Чернігова труни.
Ми ділимося її історією та спогадами у спеціальному проєкті сайту Чернігів.City "Життя в облозі".
Під час облоги дуже виручав маленький бізнес
Оль, де тебе застала новина про початок широкомасштабного вторгнення, чи готувалася ваша родина якимось чином до війни?
Я отримала зранку дзвінок, це була моя дитина. Вона сказала “Мамо, війна”. Був шок. Ми розуміли, що це може статися. Дитина наша була на той час на заході України. Але хоча ми і готували себе до цього, все одно була ситуація шоку.
За декілька тижнів до цього ми навіть намагалися підготуватися – я поїхала в магазин, купила каністри, залили туди паливо. На роботі з мене жартували, бо ніхто не вірив… але все-таки війна прийшла.
Близькі, друзі виїжджали, а ти просто не розумієш, що робити, як буде краще. В якийсь момент ми (з чоловіком - ред.) прийняли рішення лишатися. Оскільки дитина була не в місті, можливо тому це рішення і прийняли. Бо вона була в безпеці.
Обстріляний будинок в мікрорайоні Подусівка
У кожному мікрорайоні міста ситуація розгорталася по-різному. Ви мешкаєте в мікрорайоні Масани – що було там?
Я на Масанах була перші декілька днів, ми знаходилися в підвалі сусіднього будинку, ситуація була більш-менш нормальна. А потім ми з чоловіком переїхали на територію одного з підприємств, робота якого була надважливою в період війни, тому що там потрібна була допомога (назва підприємства не вказується з міркувань безпеки - ред.).
Потім я на Масанах була наїздами. Я бачила ці картини наче зі сторони раз на декілька днів. Після того, як на приватний сектор на Масанах впав літак, через декілька днів був обстріляний ряд будинків біля Орловської… Пам’ятаю ці картини, коли в людей немає покрівлі, понівечені авто, люди щось намагаються робити… цей стан був – як в кіно…
Обстріляні будинки на Масанах
Яка ситуація на Масанах була з комунікаціями, чи працювали магазини, аптеки?
В цей період виявилося, що ці всі маленькі магазинчики краще працювали, ніж супермаркети. Вони дуже виручали. Звісно, були дуже великі черги. Ми спочатку не піддавались паніці, тому що певні запаси їжі були. Ходили в магазини вже за виключної потреби, але дійсно цей маленький бізнес дуже виручив під час війни.
Закривали двері під’їзду лопатою
Багато хто розповідає, що під час облоги познайомилися з сусідами. Як у вас з сусідами комунікація відбувалася?
Ми знаходилися у підвалі сусіднього будинку, то так, дійсно, це людей гуртує. Пам'ятаю, дуже багато людей було в коридорі – матусь з маленькими дітьми… Ми відкрили наш підвал – у нас там були туристичні крісла, стільчики.. Усе, що було, усе винесли. І так в принципі робив кожен, тому що базові умови комфорту треба було організувати.
Чоловіки між собою роззнайомились і навіть влаштовували чергування, тому що вже почали ходити мародери. Коли вже відключили світло, в будинках не працювали домофони і камери. Тому чоловіки влаштовували чергування – брали звичайну лопату і закривали нею двері під'їзду.
Черга в чернігівському магазині
Ти згадала про мародерів – тобто були випадки пограбувань квартир?
Так, звісно, ти просто стоїш на вулиці і бачиш, як іде група людей, вони роздивляються, між собою спілкуються і навіть не приховують свої мотиви.
Як виглядав у той час твій типовий день, якщо так можна висловитися?
Все змішалось – день, ніч, сон... Я ще на початку писала якісь грантові заявки... Мені треба бути постійно в русі, щоб відволікатися. А потім вже на підприємстві, де я перебувала, у мене були певні обов'язки. Колектив там був великий, ми готували щодня їжу на 40-50 осіб. Тому день виглядав так: треба встати, начистити картоплю, між тривогами встигнути приготувати їсти до того, як люди приїдуть з роботи. Тому мій звичайний день був пов'язаний з думками що приготувати, як встигнути. Спали ми переважно в одязі і у взутті. Ті моменти, коли вдавалося помитися, то було щастя (сміється - ред.).
Возили у Чернігів труни, бо людей не було в чому ховати
Коли прийняли рішення евакуюватися з Чернігова і куди поїхали?
Ми виїхали тільки на третю спробу. Я взагалі не хотіла їхати, думала що це небезпечно. Адже розстрілювали автомобілі, людей на пішохідному мосту... Але мені телефонували друзі і скинули карту, як можна доїхати в мою рідну Понорницьку громаду. Мости вже були підірвані, але були шляхи через Сумщину, і ми вирішили, що будемо їхати. Якраз під час війни я зрозуміла, що одна з найважливіших навичок для життя – це водіння. Я не думала, що це мені настільки знадобиться. Без автомобіля в той час було дуже складно. А так ти можеш врятувати життя своє і чиєсь життя.
Виїхали ми 12-го березня, хоча до цього пробували двічі. Але була дуже велика черга. Якщо виїжджаєш о 6-й ранку, коли вже комендантська година закінчується, то ти просто не встигаєш. На третю спробу нам вдалося. Колона їхала через поле, багато машин, і добре, що поле підморозило, бо інакше можна було застрягнути. Картина жахлива. Було сонячно, але після авіації, мабуть, якась травма, і мені постійно здавалося, що над нами є літак. На полі було багато нерозірваних нарядів…
Черга авто на виїзд з Чернігова
Ми їхали близько 300 км, на Сумщині кружляли селами, тому що там вже було багато російських танків. Ми приїхали додому в село… і вже наступного дня знову поїхали в Чернігів (сміється - ред.). Я мала певне волонтерське завдання. Назад поверталися 14-го, і ситуація була вже гарячіша. Ти під'їжджаєш до Чернігова, а там стоїть чорний дим. Дивишся на місто, і в тебе серце кров'ю обливається… Під час війни, до речі, коли в інтернеті хтось виставляв фото, яким гарним був Чернігів, я не могла дивитися, тому що я вважала що його вже не буде.
Вже в Понорницькій громаді я вирішила організувати волонтерські центри і це вдалося.Чоловік їздив в Чернігів і возив гуманітарні вантажі поки не підірвали міст.
Оля, ти мені розповідала, що твій чоловік доставляв в Чернігів труни?
Так. Був заклик міського голови Владислава Атрошенка про те, що людей немає в чому ховати, використовують пакети. А в Понорницькій громаді голова дуже чуйна людина, Віктор Іванович Іващенко, він організував підприємців і вони почали виготовляти труни. Перший раз чоловік їздив і віз їх як експедитор. Спочатку був ЗІЛ, а потім виготовили цілу фуру… Тоді вже був міст підірваний і вони декілька днів з цими трунами їхали, одна випала по дорозі... це моторошно, але таке життя.
ЗІЛ з трунами
Згодом труни в Чернігів доставляли вже фурою
Коли вже змогли повернутися в Чернігів, яким побачили місто і які були твої відчуття?
Найстрашніше коли в’їжджаєш в місто – це Новоселівка і Бобровиця. Це не передати. Я під час війни плакала декілька разів. Перший раз коли їхала за кермом і усвідомила що війна, другий – коли на блокпосту 8 березня військові наші подарували тюльпани, далі – коли випила першу каву (сміється - ред.)... і коли заїхала в Новоселівку. Ця картина найстрашніша.
Тюльпан, подарований Ользі на блокпосту
Яким би ти хотіла побачити Чернігів після перемоги?
Безумовно, я б хотіла, щоб пам'ятки, які вони знищили, ми відновили. Я бачу Чернігів відбудованим. Наприклад, коли ти ходиш по Варшаві – там увесь центр був зруйнований під час Другої світової війни. І його відновили таким, яким він був. Я хочу, аби так само було і в Чернігові.
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Нижче дивіться відеоверсію інтерв'ю:
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
