Ігор Меліхов – музикант, поет, IT-фахівець, студент Національного університету “Чернігівська політехніка”. 24 лютого родина юнака, як і багато інших чернігівців, вирішила виїхати з міста. Разом з друзями вони опинилися у селі Іванівка, яке вже на початку березня захопили росіяни. В окупації Ігор зустрів свій 21-й День народження. Він розповідає, що у цей період триматися йому допомагала творчість та думки про те, що Чернігів бореться.
Як війна змінила чернігівську молодь та яким молоді люди бачать майбутнє міста? Читайте у завершальному випуску проєкту “Життя в облозі”.
На київській трасі побачили дула російських танків
Ігорю, ви молода людина, студент. Як ви та ваші однолітки, друзі оцінювали ситуацію напередодні вторгнення? Чи думали ви, що на нашій території розпочнеться війна?
Ні, не думав. Ані я, ані мої друзі. Скажімо так, я вважаю мій гурт доволі інтелектуальним колом спілкування – ми всі вважали, що це настільки був би безглуздий крок зі сторони росії, навіть зважаючи на її імперські амбіції – розпочати широкомасштабну війну, що цього ніколи не станеться. Тому 24 лютого було сюрпризом для мене.
Як в той день ви дізналися про вторгнення?
О 6-й ранку мені подзвонила колишня дівчина і сказала – “Повз мою хату їдуть танки”. Це село Грем’яч, найпівнічніша точка України. Я був у Чернігові. Вибухи було чути з самого ранку. Я одразу вирішив, що потрібно мати певний запас їжі, який ми не підготували, тож пішов в магазин, простояв 2 години в черзі, спакував нам (з батьками, - ред.) три тривожні валізи. Після цього навіть пробував трохи працювати, а потім мама сказала, що наші друзі їдуть в село Іванівку, давай теж туди. Ми поговорили і того ж дня виїхали, тож вже 24-го ввечері ми були в селі під Черніговом.
До 3 березня там було більш-менш нормально. Навколо, звісно, було чути постріли, велися бойові дії, вибухи, артилерія… Але, наскільки я розумію, наші позиції трималися і я ще навіть примудрявся працювати. 3-го березня вночі неподалік скинули авіабомбу, як я пізніше дізнався, це десь під Ягідним рознесло блокпост. У нас тоді повибивало шибки і відімкнуло світло. Причому відімкнуло тільки в одній стороні села. І вранці ми вирішили піти на іншу сторону, дізнатися що і як, підзарядити ліхтарики. А 5 березня десь о 12-й – 1-й дня ми знову пішли підзарядитися. І тоді розпочався бій за Іванівку. Я пішов з мамою, а батько залишився з бабусею друзів, яка майже не ходить. Ми пройшли десь метрів 300-400, і в нас полетіли уламки. Ми сховалися під паркан і повернулися назад. А коли пізніше знову вийшли на київську трасу, аби повернутися до близьких, зі сторони Ягідного ми побачили дула російських танків. Почалися бойові дії. І 5-го росіяни вибили наших з блокпостів, Іванівка була захоплена, ми опинилися під російською окупацією. Тоді, мабуть, третина Іванівки була зметена. Дуже багато будинків постраждали в той день.
Ігор Меліхов
Батьку стріляли під ноги
Росіяни приходили до вас в будинок?
Так, були два обшуки. Під час першого знайшли в підвалі військову куртку – у нас там були усілякі теплі речі. Вони стріляли татові під ноги, питали, звідки куртка. Шукали, судячи з усього, диверсійні групи. І я так розумію, що вони просто боялися, готові були вбити усіх, хто взагалі міг їм щось заподіяти. Добре, що вийшла з дому бабуся – у неї дуже трясуться руки, вони, мабуть, пожаліли цю стару людину, вона до них підійшла ледь не обніматися, зрозуміло, щоб нас захистити.
Другий раз вони прийшли через кілька тижнів, шукали якісь карти, нічого не знайшли. Перевіряли телефони і забрали їх. Зв’язку вже тоді і так майже ніякого не було. Телефон залишився лише у бабусі господині – вона зробила вигляд, що у неї телефону просто немає. Тому у нас залишився лише один телефон, через який я міг зідзвонюватися зі своєю на той час другою половинкою і тримати зв’язок зі світом. І я хоча б знав, що Чернігів ще стоїть. Це було дуже важливо для мене.
Ви прожили в окупації 25 днів. Яка була ситуація з їжею, з водою?
Картопля. Повний підвал картоплі. Усе різноманіття їжі було зроблено з неї. Смажена була тільки на мій день народження, тому що олія була теж в дефіциті.
Що вам допомагало триматися в той період?
Складно сказати напевне. Мабуть, знання того що за нами правда. Що це агресія проти нас, що нам не можна здаватися. По-друге, те, що Чернігів тримається. Ми з Черніговом. Для мене взагалі Чернігів завжди був особливим містом. Ще стосунки. Це дозволяло відчувати, що я потрібен, що у мене є якесь майбутнє. Також я писав вірші. Спочатку я навіть почав вести щоденник, щиро викладати свої думки. Але через деякий час його знайшла мама і сказала – слухай, давай не будемо… щоденник заховаємо, але більше, мабуть, писати не треба, бо якщо вони знайдуть і прочитають – невідомо, що може бути. Тоді я вирішив, що я можу писати тільки якусь пейзажну та інтимну лірику. І дуже багато шикарної лірики я написав за цей час. Зокрема і про Чернігів, якого дуже не вистачало.
Ігор Меліхов
Такого насиченого зеленого кольору, як цієї весни, я в Чернігові не бачив
Коли ви вже змогли повернутися до міста і які були ваші перші відчуття, коли побачили місто?
Це було вже після окупації. Цікавий факт – 30 березня відходили російські війська, а 31 березня ми побачили першу лелеку. Ще деякий час ми не могли повернутися, тому що нам казали, що немає жодного проходу, жодного цілого мосту, а шляхи заміновані. І десь за тиждень-півтора ми з татом пішли пішки в Чернігів – це 16 км до міста і 6 по місту. Ми не знали, чи ціла наша квартира, бо в нашому районі не залишалося друзів чи знайомих. Перші враження від міста – Вал цілий. Такого насиченого зеленого кольору, як навесні 2022-го, я в Чернігові не бачив. Звісно, пройшовши далі від Валу, в сторону Рокоссовського (пр. Левка Лук’яненка - ред.), картина була гірша – там вже були спалені по кілька поверхів в будинках, блокпости весь час, завали… До речі, ще дуже здивувало, що біля Валу було чисто. Я думав, що усілякі уламки там будуть 100%, але ні – абсолютно чисто, прибрано, охайно. Дуже цікаво, як комунальні служби це робили.
Ігорю, ви в окупації відсвяткували свій 21-й День народження. Як ви думаєте, як ця війна змінить нашу молодь, ваше покоління?
Зараз, спілкуючись дуже багато зі своїми однолітками, зокрема в мистецькому хабі, я бачу, що дуже багато думаючих перейшло на українську, і я зокрема. Дуже багато людей почали більше цікавитися історією. Багато людей відмовилися від російської музики. Почали відкривати, що, виявляється, і до 2022 року була класна українська музика. Я думаю, що це величезний поштовх до культурної національної самоідентифікації. Молодь – ми не забудемо і не пробачимо.
У листопаді Ігор презентував ліричну пісню про рідне місто "Одного разу над Десною"
Вас, як людину творчу, особисто як ця війна змінила?
Я почав гостріше усе відчувати. Зараз кожну емоцію я обов'язково намагаюся прожити, вичавити усе, що я можу з неї отримати, зробити це частиною себе. Трохи більше з'явилося свободи від планів. Коли закінчиться війна я, звісно, поїду відпочивати в український Крим. Але моє майбутнє не зав'язане на тому, “коли закінчиться війна”. Я живу сьогодні. Ціную кожен момент.
Ви своє майбутнє пов'язуєте з Черніговом?
Так, звісно, це моє кохане місто. Недарма я пишу так багато поезії і музики, присвяченої Чернігову. Це місто, яке я навряд чи взагалі покину.
Яким би ви хотіли бачити Чернігів після перемоги?
Таким, яким я бачу його сьогодні. Сильним, красивим, підлатаним. Куди захоче приїхати творча людина біжучи, наприклад, від київської метушні чи від меланхолійної атмосфери Львова, чи від гучної Одеси. Я хочу і мрію, щоб Чернігів став містом мистецтва, містом культурних людей.
Матеріал створений за підтримки Ради Європи. Погляди, викладені в ньому, є відповідальністю його авторів і можуть не співпадати з офіційною політикою Ради Європи.
Material is produced under support of the Council of Europe. The opinions expressed in this work are the responsibility of the author(s) and do not necessarily reflect the officialpolicy of the Council of Europe.
Нижче дивіться відеоверсію інтерв'ю:
Слідкуйте за нами в Telegram!
Там ми розказуємо про все, чим живе наше місто!
